Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

Скрегіт не припинявся. Він ішов із самого серця скелі – повільний, методичний, невблаганний. Це був звук тертя каменю об камінь, але в ньому відчувалася якась зловісна, органічна нота, наче кістки гігантської істоти, що пробуджувалася від вікового сну. Повітря в печері стало крижаним. Пара виривалася з їхніх ротів. На стінах, ледь помітно, почали мерехтіти древні символи, наливаючись слабким, блідо-зеленим світлом, що пульсувало в такт із підземним гулом.

– Що… що це? – прошепотів Влад, притискаючись до стіни, його погляд був прикутий до задньої стінки печери, звідки йшов звук.

– Перші… – видихнув Михайло. Він уже не тремтів. Його очі, в яких щойно був лише жах, тепер горіли дивним, нетутешнім вогнем. – Вони почули… Кров чужинців на священній землі… і голос… Його голос. Вони прокидаються.

Орест мовчки підтягнув до себе поранену ногу, намагаючись ігнорувати біль. Його рука стискала важкий камінь – єдину зброю. Він був затиснутий між двома жахами: зовні – фанатики-вбивці, що служили незбагненному злу, а всередині – невідома сила, що пробивалася крізь товщу скелі. Але страх, вигострений роками бойових дій, поступився місцем холодній рішучості. Якщо це кінець, він зустріне його обличчям до ворога. Хоч би яким було це обличчя.

Скрегіт став гучнішим. На кам'яній стіні з'явилася тонка тріщина. Вона повільно повзла вгору, розгалужуючись, наче блискавка в сповільненій зйомці. З тріщини війнуло запахом, якого Орест ніколи раніше не відчував – запахом глибокої землі, мокрого каменю, озону після грози і чогось ще… чогось живого, немов запах лісу після тисячолітнього дощу.

– Не бійтеся, – промовив Михайло, його голос звучав дивно відсторонено, наче він говорив не свої слова. – Вони не слуги Голосу. Вони – його тюремники. І його ненависть.

Тріщина розширилася, і частина скелі повільно, безшумно відійшла вбік, відкриваючи темний прохід. Але це була не просто темрява. У глибині проходу щось рухалося. Дві світлі цятки, схожі на очі, спалахнули і згасли. Потім ще дві. І ще. Це були не очі тварин. Вони були сповнені древньої, байдужої мудрості.

Із проходу виступила… постать. Важко було назвати її живою істотою у звичному розумінні. Вона була сплетена з коріння, темного, мокрого каменю і тіні. Її обриси постійно змінювалися, нагадуючи то людину, то старезне дерево, то звіра. Замість обличчя – гладка поверхня, на якій, наче відображення у воді, з'являлися і зникали стародавні символи, що світилися тим самим блідо-зеленим світлом, що й на стінах.

Орест і Влад завмерли, не в змозі поворухнутися чи вимовити слово. Це було щось настільки чуже людському досвіду, що мозок відмовлявся його сприймати. Це була сама земля, що набула форми.

Постать не видала жодного звуку, але в їхніх головах раптом пролунав голос – не слова, а потік образів, відчуттів і знань, що пронісся крізь свідомість, наче удар блискавки.

Вони побачили.

Побачили космос, холодний і порожній. І щось, що летіло крізь нього – не корабель, а жива, голодна сутність, паразит космічних масштабів, що пожирав світи. Воно впало на молоду Землю, зарилося глибоко в її кору, намагаючись злитися з нею, поглинути її. Але Земля була жива по-своєму. Її первісна сила – те, що вони називали Першими – дала відсіч. Вони не змогли знищити прибульця, але змогли ув'язнити його глибоко під землею, в кам'яній тюрмі. Прибулець заснув, але не помер. Його свідомість, його Третій Голос, продовжувала сочитися назовні, отруюючи землю, зводячи з розуму живих істот.

Вони побачили перших людей, що прийшли в ці гори. Деякі з них піддалися впливу Голосу, почали поклонятися йому, вбивати в його ім'я. Вони стали Хранителями. Їхні криваві ритуали, їхні жертви не заспокоювали Голос, як вони думали. Навпаки, кожна пролита крапля крові живила його, давала йому сили, потроху руйнуючи стіни древньої в'язниці.

А потім образи змінилися. Вони відчули біль землі. Древній, глибокий біль. Перші не були добрими. Їм була байдужа доля людства. Але вони відчували, як ракова пухлина Третього Голосу росте, загрожуючи поглинути все. І вони ненавиділи її.

Видіння зникло так само раптово, як і з'явилося. Орест похитнувся, схопившись за голову. Влад стояв, вчепившись у стіну, його обличчя було мокрим від сліз. Він плакав, не розуміючи чому.

– Тепер… ви знаєте, – прошепотів Михайло, дивлячись на кам'яну постать. Він, здавалося, переніс цей ментальний штурм легше за інших, ніби його зламаний розум був більш відкритим до такого.

Постать з коріння і каменю простягнула до них відросток, що нагадував руку. Вона не торкнулася їх, але Орест відчув, як біль у його нозі на мить притупився. У свідомості знову пролунали образи, цього разу чіткіші, схожі на пропозицію.

Шлях. Вони пропонували їм шлях.

Не до порятунку, не до перемоги. А до серця в'язниці. Хранителі проводили свій ритуал на поверхні, біля каплички, намагаючись пробити канал до свідомості Голосу. Але справжній центр його сили, його фізичне ув'язнення, знаходилося набагато глибше. Перші пропонували провести їх туди. Обійти Хранителів.

– Вони… хочуть, щоб ми стали… знаряддям, – ледь чутно вимовив Влад. – Їхнім знаряддям. Вони хочуть, щоб ми зробили те, чого не можуть вони. Вони – тюремники, а не воїни.

– Що саме ми маємо зробити? – запитав Орест, звертаючись не до Влада, а до мовчазної постаті.

Відповідь знову прийшла у вигляді образу: стара, іржава бурова установка часів Першої світової війни, яку австрійці використовували для геологічної розвідки. Вони пробили штольню, випадково натрапивши на зовнішню оболонку в'язниці Голосу. Потім, збожеволівши від його впливу, вони завалили вхід. Але механізм залишився. І поруч з ним – ящики зі старим динамітом, який вони так і не використали.