Читати книгу - "Буллет-парк"

— Черговий Ші,— відповіли йому звідти.

— Ви чуєте мене? Це говорить Еліот Нейлз. Щойно промчався чікагський експрес і задушив Шінглхауса.

— Нічого не розумію,— сказав черговий.

Довелося Нейлзу тричі повторити те саме. Потім прибув інший поїзд, і на платформі залишились тільки Хеммер із Нейлзом. За кілька хвилин вони почули сирену й побачили вогні поліцейської машини. На платформу вбігло два поліцейських.

— Він стояв ось тут,— сказав Нейлз.— Це його черевик.

— А де ж тіло?

— Не знаю,— відповів Нейлз.

— Ходіть обидва зі мною на вокзал, я запишу ваші свідчення.

— Але ж нам треба на роботу,— заперечив Хеммер.— До того ж іще збори сьогодні.

— І в мене теж,— вкинув Нейлз,— Чому б вам не звернутися до залізничної поліції?

Один поліцейський узяв черевик з колії, і всі вони пішли до машини. Раптом Хеммер заплакав.

— Годі, годі,— сказав Нейлз,— Заспокойтесь. Все буде гаразд. Це ваш друг?

— Ні, — хлипаючи, відповів Хеммер.— Я зовсім не знав сердегу.

— Годі, годі, — заспокоював Нейлз, обнімаючи його. До цього вони були ледь знайомі, а ця катастрофа відразу зблизила їх. Пасажири поїзда о восьмій годині одинадцять хвилин бачили, як до них у вагон сіла ця дивна пара — Хеммер усе ще плакав, а Нейлз обіймав його за плечі. Так вони разом, під враженням таємниці життя й смерті доїхали до самого Буллет-Парка.

У вечірній газеті було написано про цю пригоду. Загинув безробітний. Він працював колись у рекламному бюро й навіть балотувався у муніципальну раду за списком республіканської партії. Нейлз хотів був сходити до вдови, але так і не придумав, що їй казати.

Наступний день видався дощовий і похмурий. Нейлз так заспав, що пропустив експрес до Нью-Йорка. А місцевий поїзд робить аж двадцять дві зупинки між Буллет-Парком і Центральним вокзалом. Брудні вікна вагона й хмарне небо немов рядном накрили його душу. Він ніяк не міг забути черевика на шпалах і відчував, що з ним коїться щось дивне. Розгорнув «Таймс», але всі новини, за винятком хіба спортивних, здавалось, стосувалися якоїсь іншої планети. У даллаському парку один божевільний, озброєний карабіном, постріляв сімнадцять осіб, серед них архієпіскопа, який гуляв зі своїм собакою. Скрізь вибухають все нові війни. Профспілки музикантів, льотчиків, пожежників, акторів цирку й моряків погрожують страйком. Секретар Білого дому спростовував чутки, немовби між президентом, міністром іноземних справ та військовим міністром дійшло до бійки. Від посухи могли загинути пшениці. В Огайо бачили в небі якісь рухомі предмети. Перукар в Ліндені, штат Нью-Джерсі, застрелив дружину, чотирьох дітей, пуделя й себе. В Чікаго вже три дні висить смог — він паралізував транспорт і відбився на торгівлі. Нейлза охопив жах, і, щоб підбадьорити себе, він почав перераховувати свої гріхи...

Поїзд зупинявся в Тремонт-Пойнтсі, Грін-Айкрсі, Ласкалласі, Мідоуейлі й Клір-Хейвені. Чого це дорога здається така важка? Він же їздив по ній тисячу разів! Чому це віддаль від домівки до служби завдає йому такої муки? У нього з'явилася задуха, долоні змокріли, заболіло в грудях, а темні дощові краплі, здавалось, поціляли в саме серце. Коли поїзд доїхав до Лонгсбрука, Нейлз ухопив свого плаща й, з великим зусиллям пропхавшись поміж тими, що входили, вискочив на платформу. Поїзд поїхав далі, а Нейлз залишився один на приміській платформі о пів на дев'яту ранку.

Від дощу сховався в залі чекання. Йому щодня треба було переходити з однієї атмосфери в іншу, з одного ритму в інший, і мости між цими компонентами мали діяти безвідмовно. Ось ще один з важливих мостів, що сполучав домівку й службу, раптом зруйнувався. А він же так потребував мужності, якої бракувало. І де її взяти? Ні зусиллям волі, ні фізичними вправами її не викличеш. Не виграєш в лотерею, не замовиш поштою. Може, вона просто зійде на тебе як дар божий?

Через п'ятнадцять хвилин мав прибути наступний поїзд, і на платформі почали знову збиратися пасажири. Змусивши себе трохи підбадьоритись, Нейлз теж сів у нього. Та проїхав дві зупинки і знову вийшов. Отак, пересідаючи з поїзда на поїзд, нарешті, з великими труднощами прибув до міста.

Ввечері, наливши чарку віскі, зайшов до Тоні. Сів поруч, як сідав колись, читаючи синові «Острів скарбів».

— Як твоє здоров'я, синку?

— Як і перше.

— Ти вечеряв?

— Так.

— У недільній газеті хтось патякав, що ваше покоління вважає, ніби цивілізація зайшла в безвихідь. Невже й ти гадаєш?

— Ні.

— І хвороба твоя не має з цим нічого спільного?

— Звичайно. Я люблю життя. Просто мене огорнув сум.

— Звичайно, коли розглянешся, то причин для суму досить, особливо у нас, жителів передмістя. Усі нас лають, а чому? Хіба погано, коли хтось грає в гольф чи вирощує квіти? Жити в передмісті дешевше, а крім того, я б загинув, коли б не працював фізично. Чомусь вважають, що між респектабельністю й моральною чистотою повинен існувати якийсь зв'язок. Я цього не бачу. Хіба, наприклад, ти обов'язково чистий, щойно зодягнеш свіжу сорочку? Неподобства бувають з усіма, і коли вони трапляються з людиною, яка розводить квіти, то хіба це означає, що розводити квіти гидко? А ось і приклад: Чарлі Стрінгера минулого року віддали до суду за те, що він поштою розсилає порнографічні листівки. Він же якийсь там видавець і живе з отих брудних малюнків. На Хансен-серклі звів кам'яницю у стилі тюдор і живе там з гарненькою дружиною й трьома дітьми. У нього квітники, дерева, два пуделі. Всі навколо так і ревуть: «Дивіться лишень, яким пишним фасадом він прикриває свої брудні справи!» Але до чого це все? Хіба людині, яка торгує бридотою, і жити в бруді? Звичайно, він негідник, але хіба негідник не може поливати газон і грати в м'яча з своїми дітьми?

Ми дуже багато говоримо про свободу й незалежність. Якби ти захотів визначити наше національне завдання, то навряд чи обминув би ці й подібні слова. Президент тільки те й робить, що говорить про свободу й незалежність, армія і флот тільки те й роблять, що захищають свободу й незалежність, а щонеділі в церкві священик Рейсом дякує богові за нашу свободу й незалежність. Але й ти, і я знаємо, що чорні — ті, що живуть у своїх брудних сірникових коробках уздовж річки,— не мають ні свободи, ні незалежності, не можуть вибрати собі ні роботи, яку бажають, ні житла, де б хотіли мешкати. Чарлі Сімпсон