Читати книгу - "Буллет-парк"

— визначна людина, але й він, і Феліпс Марсден, і з півдюжини інших відомих багатіїв Буллет-Парка заробляють на тому, що торгують з Салазаром, Франко, «Юніон Міньєр» та подібними режимами. Вони дуже часто базікають про свободу й незалежність, а тим часом допомагають грошима, зброєю і експертами тим, хто нищить і свободу й незалежність скрізь, де б вони не були. Я ненавиджу брехню й лицемірство, і не дивно що коли бачиш серед нас цих брехунів, то хоч-не-хоч засумуєш. Та й я сам не маю ні свободи, ні незалежності. Мій одяг, моя їжа, моє особисте життя, ба навіть мої думки значною мірою регламентуються кимсь ізгори. Хоч деколи я радий, коли мені кажуть, як треба поводитись: адже не так легко все вирішувати самому.

А газети тільки збивають з пантелику. В них можна побачити солдата, що вмирає в болотах чи джунглях, а поруч, на тій же сторінці,— реклама смарагдового персня на сорок тисяч доларів або соболевої ротонди. Звичайно, було б наївно думати, що солдат вмер за смарагди й соболі, але коли тобі щодня показують цього солдата, а поруч — смарагд і соболь... Або гомосексуалізм. Тепер дуже багато про нього пишуть, і це мене турбує. Краще б його зовсім не було. Колись я часто користувався туалетом на Центральному вокзалі, і до мене завжди чіплявся цей набрід. Якось до мене підійшов один із цих негідників і взяв під руку. Свій одяг я купував у Брукса, капелюх у Локка, черевики — в Піла. Це для того, щоб навіть зовнішністю показати, що до мене чіплятися не варт. Тоді я хутенько пішов від нього. Навіть не вдарив. Не бачив його обличчя. Та в них взагалі обличчя ніколи не побачиш. Я і в Клуб хіміків тільки того й поступив, щоб можна було в центрі міста сходити в туалет, не боячись отих негідників. Бо справді — який же з мене хімік, та й рекламувати зубний еліксир — не таке вже велике задоволення, але коли подумаєш про необхідні речі, то доходиш висновку, що й ними комусь треба займатися. Всілякі там леза, мило, бекон з яєчнею, бензин, залізничні квитки, крем до взуття. Треба ж комусь усе це виготовляти. Правда ж, Тоні? Тоні!

А Тоні спав.

Нейлз допив віскі й закохано подивився на свого сина. Тоні народився в Римі, де Нейлз працював у лабораторії харчових продуктів ООН. Того вечора Нейлз перевіз Неллі через річку в міжнародну лікарню. Товстелезний лікар обстежив дружину і сказав йому прийти о пів на одинадцяту. Коли Нейлз повернувся, у нього взяли кров, щоб визначити групу. Навіщо — йому не сказали. Трохи згодом до нього прийшов приятель з пляшкою шотландського віскі й пачкою американських сигарет — тоді й те, й те було дефіцитне. Медсестри не тільки не забороняли їм пити, а ще й принесли склянки та шматочки льоду. Опівночі приятель Нейлза поїхав додому. О третій годині ночі до нього зайшов лікар. Обличчя зрошене потом й дуже неспокійне.

— Її життя в небезпеці? — спитав Нейлз.

— Так,— непривітно відповів лікар.— Її життя в небезпеці. Життя — складна річ. І чого ви, американці, так бажаєте безсмертя?

— Розкажіть, будь ласка, мені все, — попрохав Нейлз.

— Скажу вам лише одно: коли вона це переживе, то я б не радив вам мати ще дітей.

У паркові через дорогу ходили павичі. На світанку вони розспівалися, й це здалося Нейлзу якоюсь недоброю прикметою. О восьмій ранку до нього знову зайшов лікар.

— Підіть погуляйте,— сказав він.— Не думайте про це. Подихайте свіжим повітрям.

Нейлз пішов до собору св. Петра, помолився, а потім піднявся сходами на дах, де гігантські статуї святих і апостолів стояли спиною до нього. Йому Рим подобався. Але зараз він здавався зловісним — містом Вовчиці. Рим уб'є Неллі. Її доля якось дивно сплелася з кривавою історією цього міста. Рим уб'є, замучить Неллі.

Нейлз крокував вулицями міста, гадаючи, що біль вийде разом із потом. Десь на околиці він зустрів старого діда, той продавав черепи й фалічні символи. Дійшов до зоопарку і випив у кафе чарку «кампарі». Там біля входу висіла клітка, що в ній якісь хижі птахи розривали сире м'ясо. Вийшовши з кафе, Нейлз побачив гієну, а за нею клітку з вовками. Коли повернувся в лікарню, чергова сказала, що дружина народила сина вагою вісім фунтів і що небезпека минула. Він аж заверещав з радості й п'яно почав тупцяти по приймальні. Того ж вечора йому дозволили зайти до Неллі, і він побачив свого сина — це був чудовий, життєрадісний хлопчик. Минуло кілька років, й вони з дружиною були вирішили всиновити ще одну дитину, щоб Тоні мав сестру або брата, але потім відмовились, щоб любому синові не довелося ділити їхню любов з якоюсь найдою.

Нейлз і сам не міг сказати, чи добрий він батько. Колись вони страшенно полаялись. Тоні було тоді дев'ять років. І він раптом перестав займатися спортом, дружити з товаришами та день і ніч дивився телевізор. В той вечір, коли дійшло до лайки, лив дощ. Нейлз зайшов у дім через кухню. Неллі поралась біля плити. Він підійшов до неї ззаду й поцілував у потилицю. Але Неллі ігнорувала його залицяння.

— Не треба, любий,— сказала вона.— Мені чомусь здається, що, так поводячись, ми граємо якийсь скетч. Он на столі шкільний щоденник Тоні. Ти б його переглянув.

Нейлз налив собі віскі з содовою й почав перегортати щоденник. В ньому були тільки трійки та двійки. Нейлз через їдальню та темний коридор пройшов до вітальні, де Тоні дивився телевізор. У напівтемряві світився тільки голубий екран, і вся кімната скидалася на якусь печеру на дні океану. Шум дощу за вікном ще підсилював це враження.

— Вам не задавали на завтра уроків? — спитав Нейлз.

— Зовсім небагато.

— Ти, може, їх краще поробив би, а тоді вже телевізор дивився.

На екрані танцювали смішні персонажі з мультфільму.

— Я додивлюся до кінця,— сказав Тоні,— а тоді сяду за уроки.

— Ні, краще пороби зараз,— наполягав Нейлз.

— Але ж мама дозволила,— виправдовувався Тоні.

— Відколи це в тебе з'явилася звичка питати дозволу?— спитав Нейлз. Він сам розумів, що його саркастичне питання не допоможе порозумітися з сином, але впертість і втома після робочого дня змушували чинити саме так.— Ти ж ніколи ні в кого не питаєш дозволу. Приходиш із школи о пів