Читати книгу - "Скандинавська міфологія"

Боги мимоволі відступили на крок від нього — і правильно зробили, бо ланцюги почали тріщати, а тоді луснули з такою неймовірною силою, що шматки заліза злетіли високо вгору, і боги ще багато років потому знаходили частини порваних кайданів у вітах велетенських дерев чи на схилі гори.

— Вдалося! — закричав Фенрір по-людськи і завив на знак перемоги по-вовчому.

Однак йому здалося, що боги, які бачили все це, не надто зраділи його перемозі. Тюр також не був винятком. Фенрір, дитя Локі, зажурився, не розуміючи, що відбувається.

А тим часом Фенрір-вовк із дня в день ставав дедалі більшим і ненаситнішим.

Одін думав, гадав і міркував. У його розпорядженні була вся мудрість колодязя Міміра і мудрість, яку він здобув, повісившись на світовому дереві й принісши себе в жертву. Зрештою він покликав до себе світлого альва Скірніра, посланця Фрейра, і описав йому ланцюг, який назвав Глейпніром. Скірнір поїхав верхи через міст-веселку до Свартальхейма, щоб передати гномам вказівки про те, як зробити цей небачений досі ланцюг.

Почувши, що саме Скірнір хотів замовити, гноми здригнулися, а тоді назвали свою ціну. Скірнір погодився, як наказував йому Одін, хоча ціна гномів була високою. Гноми зібрали складники, необхідні для того, щоб зробити Глейпнір.

Ось шість речей, які зібрали гноми:

По-перше, кроки кішки.

По-друге, бороду жінки.

По-третє, корені гори.

По-четверте, сухожилля ведмедя.

По-п’яте, подих риби.

А шосте, і останнє, це плювок птаха.

Всі ці речі вони використали, щоб створити Глейпнір. (Хочете сказати, нічого подібного ви не зустрічали? Звісно, що ні. Адже гноми забрали все це для Глейпніра.)

Закінчивши майструвати, гноми вручили Скірніру дерев’яну скриньку. Всередині лежало щось схоже на довгу шовкову стрічку, гладеньку і м’яку на дотик. Стрічка була невагомою і майже прозорою.

Скірнір узяв скриньку і поїхав назад до Асґарда. Він прибув пізно ввечері, по заході сонця. Коли боги побачили те, що Скірнір привіз із майстерні гномів, то були дуже вражені. Всі разом вони пішли на берег Чорного озера й гукнули Фенріра. Він кинувся до них бігцем, як собака на посвист, і боги здивувалися, побачивши, який Фенрір великий і могутній.

— Що нового? — запитав вовк.

— Ми дістали найміцніші пута, — похвалились боги. — Навіть ти не зможеш їх порвати.

Вовк набундючився.

— Я можу порвати будь-які окови, — відказав він гордовито.

Одін простягнув руку і показав Глейпнір. Стрічка мерехтіла у місячному сяйві.

— Оце і є ваші пута? — запитав вовк. — Сміх та й годі.

Боги натягнули Глейпнір, щоб показати, який він міцний.

— Ми не можемо його порвати, — сказали вони.

Вовк, примружившись, поглянув на тонку стрічку, розтягнуту богами, яка мигтіла, мов слід равлика чи місячне сяйво на хвилях, і байдуже відвернувся.

— Ні, — фиркнув він. — Принесіть мені справжні ланцюги, справжні кайдани — важкі, величезні, — тоді я покажу вам свою силу.

— Це Глейпнір, — пояснив Одін. — Він міцніший за будь-які ланцюги чи кайдани. Чи ти боїшся, Фенріре?

— Боюся? Анітрохи. Але який мені зиск із того, що я порву цю тоненьку стрічку? Думаєте, це принесе мені визнання і почесті? Думаєте, люди будуть дивуватись і говорити: «Знаєте, який вовк Фенрір сильний і дужий? Він такий дужий, що порвав шовкову стрічку!» Я не здобуду слави за те, що розірву Глейпнір.

— Ти боїшся, — наполягав Одін.

Великий звір принюхався до повітря.

— Я відчуваю зраду і обман, — промовив вовк, і його жовті очі зблиснули у світлі місяця. — І хоч я думаю, що ваш Глейпнір, швидше за все, просто стрічка, але не хочу, щоб мене ним зв’язували.

— І це кажеш ти? Той, хто порвав найміцініші й найважчі у світі ланцюги? Ти боїшся цієї шворки? — здивувався Тор.

— Я не боюсь нічого, — прогарчав вовк. — Гадаю, що це ви, дрібні створіння, боїтеся мене.

Одін почухав своє бородате підборіддя.

— Ти ж не дурний, Фенріре. Немає ніякої зради. Але я розумію твою нехіть. Тільки відважний воїн погодиться бути зв’язаним путами, які він не зможе розірвати. Як батько богів, я запевняю: якщо ти не зможеш порвати цю шворку — просту шовкову стрічку, як ти кажеш, — тоді богам нічого буде боятися, і ми відпустимо тебе на волю.

Вовк протяжно загарчав.

— Ти брешеш, Боже-отче. Брешеш, як дихаєш. Якби тобі вдалося закувати мене в окови, які я не зміг би скинути, то не думаю, що ти б мене звільнив. Гадаю, ти б залишив мене тут. Схоже, ти збираєшся покинути і зрадити мене. Я не погоджуюсь, щоб мене зв’язали цією стрічкою.

— Гарні слова, і хоробрі, — сказав Одін. — Слова, які приховують страх і доводять, що ти боягуз, вовче Фенріре. Ти боїшся бути зв’язаним шовковою стрічкою. Все зрозуміло.

Вовк висолопив язика, а тоді засміявся, показавши гострі зуби, кожен розміром з людську руку.

— Замість того, щоб сумніватися в моїй відвазі, краще доведіть, що ви не спланували зраду. Можете зв’язати мене, якщо один із вас покладе свою руку мені до пащі. Я легенько зімкну зуби, але не кусатиму. Якщо не буде ніяких підступів, я відкрию пащу, коли скину стрічку або коли ви мене звільните, і тоді з рукою нічого не станеться. Будь ласка. Клянусь: якщо у мене в пащі буде людська рука, я дозволю зв’язати себе цими путами. Отже, хто кластиме руку?

Боги перезирнулися між собою. Бальдр поглянув на Тора, Хеймдалль — на Одіна, Хьонір — на Фрейра, але жоден із них не ворухнувся. Тоді Тюр, син Одіна, зітхнув, ступив крок вперед і підняв правицю.

— Я покладу свою руку до твоєї пащі, Фенріре, — сказав він.

Фенрір ліг на бік, і Тюр вклав свою праву руку до його пащі, як у давні часи, коли Фенрір був цуценям і вони разом бавились. Фенрір легенько зімкнув зуби, поки вони не охопили руку Тюра до зап’ястя, не ріжучи шкіру, а тоді заплющив очі.

Боги зв’язали його Глейпніром. Мерехтливий слід равлика огортав гігантського вовка, сковував йому лапи, так що він зовсім не міг рухатись.

— Готово, — сказав Одін. — Нумо, вовче Фенріре, розірви свої пута. Покажи всім нам, який ти дужий.

Вовк звивався і тужився; він напинав і напружував кожен нерв і м’яз, щоб порвати стрічку, яка його тримала. Але з кожним новим зусиллям це зробити ставало ніби ще важче, і що більше вовк старався, то міцнішою робилася блискуча стрічка.

Спочатку боги посміхались. Потім почали підсміюватись. І, зрештою, переконавшись, що звір повністю скутий і їм нічого боятись, розреготались.

Тільки Тюр мовчав і не сміявся. Він відчував гострі зуби