Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

Та прийшла золота осінь: у горах задули голосні дужі вітри, і дідусь сказав:

— Сьогодні, Гайді, залишишся вдома, таку малечу вітер запросто може з гори в долину одним подихом здмухнути.

Петрусь, як почув цю новину зранку, відчув себе дуже нещасним: йому буде вже нудно без Гайді на полонині, та й обід вже не буде таким ситним. А тут ще й кози, ніби показилися, і йому треба вдвічі більше ніж зазвичай намучитися з ними. Кози теж звикли до товариства Гайді. Як її з ними не було, вони не хотіли нікуди йти й постійно розбігалися врізнобіч. А от Гайді не почувала себе нещасливою. Їй усе видавалося цікавим і веселим. Звичайно, сходити на полонину з пастушком і козами, милуватися там квітами й орлом в небі, переживати силу-силенну пригод у товаристві з такими різними кізками — все це надзвичайно цікаво. Проте спостерігати за дідусем, як той, майструючи якусь чергову цікавинку, гуркотів, стругав, пиляв, було для малої не менш захопливо. Крім цього, коли наставав один із таких вітряних днів і вона проводила день із дідусем у хижі, то мала справжню насолоду спостерігати, як той, закасавши високо рукави, помішує у великому казані, для того, щоб пізніше виліпити з білої маси гарненькі круглячки козячого сиру. Проте найбільш привабливим у такі дні було спостерігати, як гойдаються під дужими поривами вітру верхівки трьох старих ялин за хижкою та слухати, як посвистує вітер у їхньому густому гіллі. Дівчинка час від часу полишала все, хоч би що то було, та й бігла за хижку постояти, послухати, помилуватися. Нічого милішого не було для Гайді, як прислухатися до глибокого таємничого шепоту, свисту, або ж до бурхливого гоготіння у верхівках дерев. Вона стояла й слухала, слухала й не могла наслухатися, не могла відірвати погляду від перемовин дерев із вітром, від тої могутньої потуги, яка в цьому вчувалася. Сонечко перестало по-літньому припікати, і Гайді довелося дістати з дідусевої шафи панчішки, черевики та спідничку, бо чимраз далі ставало все холодніше. Тепер, коли вона прислухалася до стугоніння вітру під трьома ялинами, вітрюган пронизував її, і вона мало не тріпотіла на вітрі, як тоненький листочок. Проте щоразу вибігала під дерева, бо не могла, не послухавши вітру, довго всидіти в хатині.

Потім стало так холодно, що Петрусь, пригнавши отару зранку до хижки, починав хухати на задубілі пальці. А невдовзі одної ночі нагло випав глибокий сніг. Все навкруги забіліло, вся полонина стала одноманітною: ні одного зеленого листочка чи бадилинки не стало на ній. Петрусь перестав приганяти кіз, а Гайді зачудовано дивилася крізь маленьке віконечко, як падав великий лапатий сніг. Він валив і валив. З часом стіна снігу виросла спочатку до віконечка, а потім затулила його від світу Божого. Тепер його не можна було вже відчинити, а в хатині відчутно посутеніло. Це видалося Гайді надзвичайно веселим, і вона тільки те й робила, що гасала від вікна до вікна, заглядаючи скільки вільного місця залишилося до верхнього краю. Бо тоді хатку засипле до самого комина, і треба буде в білий день світло запалювати. Але так багато снігу не намело: наступного дня, коли снігопад вщух, дідусь вийшов надвір і розчистив стежки навколо хатинки. Він понакидав сніг на величезні купи, що оточували хатину сніговими горами. Зате навпроти вікон тепер снігу не було, як і навпроти дверей. Це було дуже доречно зроблено, бо коли після обіду того дня, як Гайді з дідусем сиділи коло відкритого вогню в кабиці, кожен на своєму ослоні-тринозі (дідусь вже давно змайстрував і для дитини ослона), аж тут щось загримало надворі: хтось почав грюкати об дерев’яний поріг, потім двері відчинилися і вони побачили на порозі Петруся-Козопаса. Це він грюкав: обтрушував сніг із черевиків, які були геть чисто, зрештою, як і сам Петрусь, заліплені снігом. Щоб дійти до них, хлопчакові довелося пробиватися через високі кучугури. Поки він ішов, сніг обсипав його з голови до п’ят, і замерз, перетворившись на тверду шкаралупу. Надворі було дуже холодно. Але природні негаразди не стали перепоною для Петруся: він захотів навідати Гайді, яку не бачив аж вісім днів!

— Доброго вечора, — привітався він, переступивши поріг, і відразу присів якомога ближче до вогню.

Петрусь грівся мовчки, і тільки вираз його личка свідчив, який він задоволений, що тут сидить. Гайді здивовано спостерігала за ним: хлопчик сидів близько до вогню, і сніг на ньому топився, збігав патьоками додолу, так що Петрусь виглядав, як невеликий водоспад мало не посередині хати.

— Як справи, генерале? — запитав дідусь, — війська твого нема, мусиш тепер ручку гризти?

— А чому він має ручку гризти? — відразу з допитливістю від-реагувала Гайді.

— А взимку він мусить ходити до школи, — пояснив дідусь, — там вчать читати і писати. Але наука деколи дається дуже тяжко, тож доводиться часом ручку гризти — це інколи допомагає. Хіба не так, генерале, га?

— Ага, буває, — погодився Петрусь.

Гайді рішуче взяла справу в свої руки і засипала хлопця запитаннями про те, що то воно, школа? Як там? Що там можна почути й побачити? Розповідь про школу і відповіді на нескінченні розпитування зайняли досить багато часу, за який Петрусь устиг повністю висохнути. Був пастушок не з говірких, завше не міг підібрати слів, які б достатньо виражали думку чи емоції. Але в той день йому було дуже сутужно: ледве давав більш-менш зрозумілу відповідь, як Гайді підкидала йому два, а то й три несподіваних запитання та ще й таких, які для відповіді вимагали щонайменше цілого речення.

Дідусь у їхню розмову не втручався, сидів собі тихенько — і ні пари з вуст. Проте досить часто у нього на обличчі з’являлася легенька посмішка: він уважно все слухав.

— Ну що, генерале, потрапив ти у вогонь, і в прямому, і в переносному значенні, після такого не завадило б підкріпитися! — дідусь піднявся зі свого ослона й дістав із шафи вечерю, Гайді тим часом підсунула крісла до столу.

Доки настала зима, дідусь встиг змайструвати ще одну лавку коло стіни: