Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

— А навіщо нам кудись іти?

***

У кімнаті були зашторені вікна. Запалені свічки з ароматом ванілі, замість ввімкненого світла. Довгоочікуваний спокій, який дарували люблячі обійми. Між ними так давно не було ніжності, що зараз жоден не хотів відпускати й повертатися до звичного життя.

— Мені так цього не вистачало… — прошепотів Том, не розплющуючи очей.

Вони лежали на підлозі, вкриті покривалом, стягнутим з дивану. Тиша панувала в будинку, а повітря було просочене коханням. Коханням, від якого вони ледь не відреклися, забувши, як їм добре разом.

— Але час повертатися до реальності, — всміхнулася Мел, одягаючи футболку чоловіка. — Я в душ, і буду збиратися на роботу.

— Гаразд. А я ще кілька хвилин полежу…

Мелісса поглянула на Тома, поки він заплющив очі. Роздивлялася коротку мить його тіло, що майже зовсім не змінилося за ці роки. Міцні руки, які він закинув під голову, тонкі губи та високі вилиці, срібні волоски на скронях, ледь помітні зморшки навколо очей. Дивилася, наче вперше. Милувалася, наново закохуючись у власного чоловіка.

— Ти дивишся на мене, я відчуваю… — з усмішкою промовив.

— Я кохаю тебе, Томасе, — тихо сказала, не ворушачись.

— І я тебе кохаю, — не очікуючи такого почути, він глянув на Мел.

— Більше ніколи мене не залишай… — її голос ніби затремтів.

— Навіть коли ти захочеш піти сама… у душ?

Вона розсміялася, розуміючи, що він не зовсім жартує.

— Навіть тоді…

— Натяк зрозумів, — Том різко встав і, підхопивши Меліссу на руки, пішов до сходів на другий поверх.

— Гей! Я не це мала на увазі, — хихотіла, обхоплюючи його за шию.

— А я саме це, — всміхнувся та сильніше притиснув до себе.

Та не встигли вони піднятися, як почули позаду мелодію телефонного дзвінка.

— Якщо це з роботи, я мушу відповісти, — розчаровано зітхнула Мел.

— В іншому випадку я б заперечив, але, знаючи ту ситуацію… Гаразд, іди, — Том поставив її на ноги, коротко поцілував і пішов нагору. — Тоді я перший в душ!

— Добре, — вигукнула вслід, підходячи до телефона. — Алло?

— Докторе Фостер?

— Слухаю.

— Це Білл Морган, головний лікар. Вам потрібно негайно приїхати до клініки.

— Навіщо? Що сталося? — почала хвилюватися.

— Це не телефонна розмова! За годину консиліум, ви маєте бути присутні.

— Ви про це щойно дізналися?

— Тобто? — чоловік на тому боці зв'язку явно розсердився.

— Тобто, ви ще пізніше не могли повідомити?

— Докторе Фостер… — прокашлявся. — Це у ваших інтересах.

— Ага, ще скажіть, що вас це не стосується аж ніяк… Окей, зараз приїду.

Вимикаючи виклик, не дослухуючи слова, які продовжували лунати зі слухавки, Мел поклала телефон і стиснула кулаки. Кілька разів стукнула по стільниці. Їм не вдасться змусити чогось боятися! Упевненість у своїй роботі допомагала вірити в те, що жодної помилки вона допустити не могла. Хіба що… хтось навмисно підставив її.

— Томасе? — забігла до спальні й одразу погукала.

— Що? — вимкнув воду, Мел зайшла до ванної кімнати.

— Мене викликають у клініку. Головлікар телефонував.

— Усе настільки серйозно? — обмотався в рушник, виходячи до неї.

— Не знаю… — зітхнула. — Щось я непокоюся.

— Скільки у нас часу?

— За годину треба приїхати, буде нарада.

— Тоді, бігом у душ, а я швиденько одягнуся та відвезу тебе.

— Я можу на таксі!

— Навіть не обговорюється, — проходячи повз, швидкоплинно чмокнув у щічку.

— Дякую, — лагідно промовила, дивлячись на його торс.

— Розрахуємося завтра вранці під спільним душем. Ти мені винна! — прокричав, виходячи в спальню.

— Жартівник… — пробубоніла, відчуваючи, як почервоніло її обличчя.

Добре, що Том поїде з нею. Можливо, це стримає наплив поганих думок?