Читати книгу - "Трістрам Шенді"

Розділ XVІІІ

– Я гадаю, з дозволу вашої милості, – сказав Трім, – що укріплення наші тепер абсолютно зруйновані – і басейн порівнявся з молом. – Я так само гадаю, – відповів дядько Тобі з напівпригніченим зітханням, – але піди, Тріме, у вітальню і принеси мені договір – він лежить на столі.

– Він лежав там шість тижнів, – сказав капрал, – але сьогодні вранці наша стара спожила його на розпал. —

– Отже, – сказав дядько Тобі, – наших послуг більше не потрібно. – Дуже шкода, з дозволу вашої милості, – сказав капрал; мовивши ці слова, він кинув заступ у тачку, що стояла біля нього, з виглядом невтішного горя, яке тільки можна уявити, і понуро озирався, шукаючи очима кирку, лопату, кілки та інші дрібниці військового спорядження, щоб відвезти їх із поля битви, – як був зупинений вигуком ох-ох-ох! із вартівні, який, завдяки її тонким дощаним стінкам, якось особливо тужливо віддався в його вухах.

– Ні, – сказав собі капрал, – я цим займуся завтра вранці, коли його милість іще опочиватиме. – І з цими словами, взявши з тачки заступ і трохи землі на нім, мовби з наміром вирівняти одне місце біля основи гласиса, – але насправді бажаючи просто підійти ближче до свого пана, щоб його розважити, – він розпушив дві-три дернини – підрізав їх краї заступом і, злегка прибивши їх зворотним його боком, сів біля ніг дядька Тобі і почав так:

Розділ XІX

– Ах, як було жаль, – хоча солдатові й безглуздо, з дозволу вашої милості, говорити те, що я збираюся сказати —

– Солдатові, Тріме, – вигукнув дядько Тобі, перебиваючи його, – трапляється сказати дурість так само, як і людині вченій. – Але не так часто, з дозволу вашої милості, – заперечив капрал. – Дядько Тобі кивнув головою на знак згоди.

– Ах, як було жаль, – сказав капрал, окидаючи поглядом Дюнкерк і мол, зовсім так, як Сервій Сульпіцій[379] після повернення з Азії (коли він плив із Егіни в Мегару) окидав поглядом Коринф і Пірей —

– Ах, як було жаль, з дозволу вашої милості, висаджувати в повітря ці укріплення – але було б не менш шкода залишити їх непорушеними. —

– Ти маєш рацію, Тріме, в обох випадках маєш рацію, – сказав дядько Тобі. – Тому-то, – вів далі капрал, – з початку їх руйнування і до кінця – я жодного разу не свистів, не співав, не сміявся, не плакав, не говорив про минулі наші справи й не розповів вашій милості жодної історії, ні хорошої, ні поганої. —

– У тебе багато чудових якостей, Тріме, – сказав дядько Тобі, – і не на останнє місце я ставлю твої здібності оповідача, тому що з численних історій, які ти мені розповідав, бажаючи розвеселити у важкі хвилини або розважити, коли мені бувало нудно, – ти рідко коли розповідав погану. —

– Це тому, з дозволу вашої милості, що, за винятком історії про короля богемського та сім його зáмків, – усі вони правдиві; адже всі вони про мене. —

– У моїх очах це анітрохи їх не принижує, Тріме, – сказав дядько Тобі. – Але скажи, що це за історія? Ти підстьобнув мою цікавість.

– Звольте, я розповім її вашій милості, – сказав капрал. – Аби тільки, – сказав дядько Тобі, знову задумливо подивившись на Дюнкерк і на мол, – аби тільки вона не була весела; у такі історії, Тріме, слухачеві треба завжди половину забавності вносити від себе, а в теперішньому моєму стані, Тріме, я б не міг віддати належне ні тобі, ні твоїй історії. – Вона зовсім не весела, – заперечив капрал. – І в той же час я не хотів би, – вів далі дядько Тобі, – щоб вона була похмура. – Вона не весела і не похмура, – заперечив капрал, – а якраз підійде вашій милості. – Тоді я від щирого серця подякую тобі за неї, – вигукнув дядько Тобі, – зроби милість, Тріме, починай.

Капрал вклонився; і хоча зняти пристойним чином м’яку високу шапку монтеро зовсім не так легко, як ви уявляєте, а відважити наповнений шанобливістю уклін, як це було в правилах капрала, річ, на мій погляд, досить важка, коли ви сидите на землі, підібгавши під себе ноги, – проте, дозволивши долоні своєї правої руки, зверненої до дядька Тобі, ковзнути назад по траві на деякій відстані від тулуба з метою надати їй більшого розмаху – і в той же час невимушено затиснувши наголовок своєї шапки великим, вказівним і середнім пальцями лівої руки, від чого діаметр її вкоротився й вона, можна сказати, скоріше непомітно була видавлена – ніж незграбно зірвана, – капрал упорався з обома завданнями вправно, ніж можна було чекає від людини в її позі; прокашлявшись разів два, щоб знайти тон, найбільш підходящий для його історії та найбільш згідний із почуттями його пана, – він обмінявся з ним ласкавим поглядом і приступив до своєї розповіді так:

Історія про короля богемського та сім його зáмків

– Жив собі король бо – ге —

Коли капрал вступав таким чином у межі Богемії, дядько Тобі змусив його на хвилинку зупинитися; капрал вирушив у дорогу з голою головою, залишивши свою шапку монтеро на землі біля себе, після того, як зняв її у кінці останнього розділу.

– Очі доброти все помічають – тому не встиг капрал вимовити п’ять слів своєї історії, як дядько Тобі двічі питально доторкнувся до його шапки монтеро кінцем своєї тростини – немов кажучи: «Чому ти її не надінеш, Тріме?» Трім узяв її з найшанобливішою неквапливістю і, кинувши при цьому скрушний погляд на шитво, що прикрашало її передню частину, яке плачевним чином вицвіло та ще на до того ж обшарпалося на деякому головному листі й найжвавіших частинах візерунка, знову поклав на землю між ніг своїх, аби розміркувати про її долю.

– Усе до останнього слова досконала правда, – вигукнув дядько Тобі, – все, що ти збираєшся сказати. —

«Ніщо не вічне на цьому світі, Тріме».

– Але коли ця запорука твоєї любові й пам’яті, дорогий Томе, зноситься, – мовив Трім, – що нам тоді сказати?

– Сказати більше нічого, Тріме, – відповів дядько Тобі. – Хоч би ми сушили голову до Страшного суду, однаково, Тріме, ми нічого б не придумали.

Визнавши, що дядько Тобі має рацію і що марні були б усі зусилля людського розуму витягнути вищу мораль із цієї шапки, капрал не