Читати книгу - "Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська"

Тож я не встигла помітити, як до мене наблизився якийсь незнайомий чоловік. Він виглядав років на шістдесят, не менше. З зализаним сивим волоссям до плечей. І було в ньому щось неприємне. Неприємніше за зовнішність.

Я не могла це ніяк пояснити, крім, можливо, інтуіції. Лихого передчуття, що підказувало, що мені слід забиратися звідти. А тоді він заговорив:

— Чарівний вечір, правда?

Я не хотіла відповідати. Не хотіла мати розмови з цим чоловіком, чий погляд робив його схожим на змію. Та мовчати було б неввічливо, тож я промовила:

— Звісно. Це ж день народження Його Величності.

— Справді, — його губи викривилися в посмішці. Неприємній, від якої мій шлунок ніби зав’язався у вузол. І не дарма, — Здається нас досі не представили належним чином? Я — лорд Ранте.

Нажахана, я відступила від нього на півкроку.

Здавалося, ніби усі мої внутрішні органи раптом поважчали, перетворилися на кригу.

Я насупилася, і, забувши про будь-яку ввічливість, запитала:

— Чого вам треба?

Неприємна усмішка стала ширшою. Достатньо, аби я помітила декілька золотих зубних протезів. А тоді він раптом підступив до мене на крок і схопив мене за зап’ясток, та промовив:

— Лише повернути те, що має бути моїм.

І ми перемістилися.