Читати книгу - "Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська"

Це переміщення було геть не схоже на ті, що я переживала з Ранмаром раніше. Він усе робив обережно, та з ним усе було схоже на поїздку на сучасному ліфті.

З Ранте…

Це було як на американських гірках. В самому найгіршому сенсі.

Я була дезоріентована. В мене обертом йшла голова. Простір навколо нас нещадно плив, і декілька разів земля ледь не пішла в мене з-під ніг.

Якби не міцна, болюча хватка чоловічих пальців на моєму зап’ястку, я б точно впала. Та я не відчувала за це ані крихти вдячності.

Краще вже розтрощити собі коліна о кам’яну підлогу, ніж терпіти доторки цієї сволоти.

Та, на жаль, моєї думки ніхто не питав.

Коли усе закінчилося, ми опинилися в якомусь храмі. Я могла тільки припускати, що це храм, бо досі не бачила жодного храму в цьому світі, й гадки не мала якими вони мали б бути всередині.

Стіни, підлога, колонни й занадто висока стеля в готичному стилі — усе було виготовлено з якогось білого каменя. Вікна були вітражні, з зображенням людей та містичних чудовиськ. Деінде попід стінами стояли кам’яні статуї перших.

Трохи віддалік був алтар. На щастя, більше схожий на звичайний, церковний, а не той, що для жертвоприношень. Хоча, враховуючи усе, що я вже встигла побачити та пережити в цьому світі, я б не здивувалася і другому. Особливо враховуючи те, хто мене сюди переніс.

Ну а вишенькою на торті став храмовник в ідеально білому одязі, з довгим, знову ж таки, білим волоссям, зібраним у вузький хвіст.

На вигляд йому було років двадцять-двадцять п’ять. Молодий. Гарний. Навіть трохи занадто.

На нашу появу він відреагував драматично піднятою бровою.

Ігноруючи усі мої спроби спротиву, Ранте потягнув мене вперед, прямісінько до того незнайомця. І ось тоді я нарешті згадала, що, взагалі-то, маю голос, і він прорізався:

— Відпустіть мене негайно! — прогарчала я, — Ви чините злочин! Це викрадення і насильство! І вам це так просто не минеться!

На жаль, до погроз сволота була геть байдужа. Я навіть не була впевнена у тому, що старий гівнюк мене взагалі почув. Врешті, це тільки на вигляд йому шістдесят. А на практиці може і всі шістсот бути…

Зрозумівши, що так я нічого не доб’юся, я звернулася до храмтвника, сподіваючись, що він, як будь-яка адекватна людина, чи хто там він є, втрутиться і допоможе мені.

— Допоможіть мені! Мене викрали з королівського палацу! Я не давала і не даю цьому чоловіку ніякої згоди!

На мій жах, на обличчі незнайомця не сіпнувся жоден м’яз. Суцільний крижаний спокій — так би я його описала.

Він повернувся до мого викрадача і байдуже поцікавився в нього:

— Це правда?

Ранте від нього лише роздратовано відмахнувся, як від набриднувшої комахи.

— Брехня! Ми тут з дозволу її батьків для затвердження шлюбу. Ось документ!

Протягнувши мене через усю залу, доволі прохолодну, до речі, так, що я декілька разів ледь не вивихнула ногу, він витяг з-під плаща якийсь сувій зі знайомою печаткою, й сунув храмовнику просто під носа.

Чесно, я цьому навіть не здивувалася.

Родичі в Арі так собі, м’яко кажучи, тож не дивно, що вони її, тобто мене, продали цій мерзоті.

Що мене здивувало, так це те, що ця мерзота наважилася на викрадення просто під час королівського балу, на якому був присутній мій наречений.

На що він розраховував? От чесно?

— В мене вже є наречений! — з огидою виплюнула я, пропалюючи Ранте повним ненависті поглядом, — І це не ви! Негайно відпустіть мене!

Ще б мене хтось чув.

Що Ранте, що храмовник, проігнорували мої слова. Останній якийсь час мовчки вивчав документ, а тоді кивнув у бік алтаря, і, ніби нічого протиправного нк сталося, проказав:

— Прошу за мною.

Сволота вже збиралася потягнути мене далі, як мені урвався терпець.

— Агов! Я вже заручена, чуєте?! ЗА-РУ-ЧЕ-НА! І зовсім не з цим огидним старим черевиком! Ви не маєте жодного права!

Я впиралася, виривалася, і, як могла, намагалася тормозити о гладку кам’яну підлогу, та мене з таким самим успіхом могли тягнути по ковзанці — там просто не було шансів за щось зачепитися.

Серце стукотіло о груди, мов навіжене, і мені нарешті стало страшно. Страшно, що ці два покидьки реально зараз пороблять якийсь ритуал проти моєї волі та пов’яжуть мене до цього старого збоченця. Страшно, що Ранмар не встигне мене знайти і втрутитися.

Ні. Так просто я не здамся!

Долаючи огиду, я вгризлася в руку Ранте з усієї сили, так, ніби була хижою твариною з наміром зламати йому кістку. І це… спрацювало.

Вилаявшись, він зупинився, намагаючись відтягнути мене за волосся, та куди там! Я тільки міцніше стисла щелепи і задіяла усі кінцівки для завдавання ударів по… хотілося б мені сказати, що удари прийшлися по найвразливішим місцям, та насправді била я куди доведеться. Тобто куди вдавалося дотягнутися.