Читати книгу - "Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська"

При цьому мене лаяли такими словами, що вуха в’яли.

Навіть храмовник втрутився, вирішивши нагадати, що це, все ж таки, священне місце, і таким словам не місце в його стінах.

Старому покидьку, щоправда, було байдуже на святість та культуру. Куди там! Та й дивно було від нього чекати кращого.

На жаль, довго моя боротьба не протрималася. Врешті мене змусили розімкнути щелепи, і потягнули до алтаря за волосся, ігноруючи усі мої протести.

— Покладіть руки на камінь, — наказав храмовник, навіть не дивлячись на мене. І в цю мить я ненавиділа його так само сильно, як і Ранте.

Не чекаючи моєї згоди, мою руку притиснули до каменя. На диво теплого й… пульсуючого? Ніби живого.

А тоді храмовник почав читати якесь заклинання незнайомою мовою. Камінь засяяв, відповідаючи на голос мага, поки я билася, намагаючись вирватися й обірвати ритуал.

Десь за півхвилини я вже відверто тремтіла від жаху та відчаю, поки на обличчі Ранте розповзалася мерзенна посмішка.

— Коли ми закінчимо, я навчу тебе поважати свого чоловіка, — пообіцяв він, обмацуючи мене масним поглядом, від чого мене ледь не знудило.

А тоді… нічого не сталося. Геть зовсім.

Ранте був розгніваний. Храмовник, в свою чергу, так і залишився з покерфейсом. Я розгублена і налякана переводила погляд з одного на іншого.

— Що це означає?! — прогарчав він, — Ти що, нездара, не здатен провести один простенький ритуал?!

— Боюся, це неможливо, — в байдужому голосі храмовника не було ані краплі жалю, — Дівчина пов’язана з іншим.

Відповіддю йому було зневажливе пирхання і нове гарчання:

— Пов’язана? Що це ще за казочки?! Я тобі що, шмаркач якийсь, щоб повірити у те, що ця дівка встигла з кимось пов’язатися?! І з ким?!

— Зі мною, — ці два слова, сповнені люті, змусили нас озирнутися. Ранте розгублено, а мене з радістю. А в наступну мить кулак Ранмара прилетів тому просто в ніс. Ще й так добряче, що я добре почула хрускіт, і Ранте відлетів десь на метр, прямісінько до ніг храмовника, який, як мені здалося, ледве стримався, щоб того не пнути.

А тоді з порталу з’явився Вільярд, і королівська варта. І от останні під керівництвом Його Величності почали в’язати стару сволоту.

Той, звісно, як усякий злочинець, намагався відбрикувктися та читати свої права.

— Ви не маєте права! Я — член Ради! — репетував він, бризкаючи слиною, й затуляючи долонею зламаний ніс, з якого юшила кров. Однак ані варту, ані Вільярда його слова не вразили.

— Лорд Ранте, ви звинувачуєтесь у викраденні чужої нареченої, примусі до ритуалу, фінансових махінаціях і змові проти королівської родини. Також ви підозрюєтеся у вбивстві своїх колишніх дружин. Якщо знайдуться докази останнього, на вас чекатиме страта. З цього моменту вас позбавлено усіх привілеїв аристократа та члена Ради. На вас чекатиме суд наступного тижня, якого ви чекатимете у королівській в’язниці, — байдуже проквзав він, а тоді кивнув варті: — Забирайте його, хлопці.

Ранмар же підступив до мене та згріб у міцні обійми.

Уся його лють, направлена на Ранте, раптом перетворилася на втому, й він лоскотно видихнув мені кудись у шию, потрохи заспокоюючись.

— Усе гаразд? Він не встиг тобі чогось зробити?

Я згадала як Ранте схопив мене за руку та волосся, а тоді як добряче хруснув його ніс від удару та посміхнулася.

— Ні, ти прибув вчасно. Ти встиг.