Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Ось так світ познайомився з Бреннерманом і Франсін Рімер. Бреннерман виявився скарбом для Едіт. Вона була зобов’язана йому всією своєю письменницькою кар’єрою. Але іноді вона все ще, попри свій успіх, замислювалася над тим, звідки взявся цей внутрішній голос — голос, завдяки якому виникли всі її історії. Подекуди її непокоїло, що вона може втягнутися в якийсь згубний стиль, у неприродну для неї, цілком наслідувальну манеру висловлюватися. Вона тривожилася навіть щодо Бреннермана, її улюбленого дурника: чи він справді її, чи має вона право на нього претендувати? Її непокоїло, що те, що вона презентує світові, може бути не досить справжнім, являючи собою лише пародію на єврейську літературу. Вона зневажливо ставилася до нинішньої генерації письменників американського Півдня саме з цієї причини — вони часто звучали так схоже, що Едіт замислювалася: може, вони просто пускають по колу аркуш паперу, аби наступний продовжив написане попереднім? Може, ту саму хворобу Нобелівський комітет помітив і в її власній творчості?

Вона не бажала бути імітаторкою. Впізнанною — так, у межах певної традиції, але досить оригінальною, аби не бути віднесеною до якогось типу чи користуватися підтримкою на етнічному ґрунті. Порівняння, що проводилися між нею та іншими єврейськими письменниками, турбували її менше, бо вона знала, що подібні порівняння, зрештою, безглузді. Проте її порівнювали не тільки з іншими єврейськими письменниками, а й нерідко з християнськими — католиками Фланнері О’Коннором, Гремом Гріном, латиноамериканцями Кортасаром, Маркесом, Фуентесом, Борхесом. Коли вона написала книжку з погляду підлітка, її порівняли із Селінджером і Гарпер Лі. Люди хотіли вірити в такий собі «Великий літературний ланцюг буття[278]», тому й робили такі порівняння.

Можливо, в її комплексах був винний Зінгер. Він підживлював їх, був досить жорстоким із нею. Едіт добре знала його, перекладала деякі з його ранніх оповідань, коли в 50-х і 60-х, молодою жінкою, працювала у видавництві Noonday Press, а потім у Farrar Straus. Пізніше вона втратила зв’язок із ним — почасти через секретарку Зінгера Джоан, яка ставилася до нього, як до заводної іграшки. Світ ставився до нього переважно так само — як до маленького єврейського гнома, зменшеного, внесеного до каталогу, придбаного. Всі ці ретельно виплекані ексцентричності — домашні папужки, що сідають йому на голову, його вегетаріанство, обов’язковий примірник Daily Forward[279] під пахвою — належали до пакету аксесуарів, на кшталт того, який можна придбати для ляльки Барбі.

Едіт була введена в оману цією версією Зінгера, коли вперше з ним зустрілася, але під час обіду в нього вдома побачила й іншу його сторону. Вони працювали над перекладом одного з його оповідань, хоча назвати роботу Едіт перекладом було б неправильно. Знання їдишу обмежувалося в неї кількома лайками, яких її навчив дядько Ел. Зінгер сам робив чорнові переклади, а перекладачі відшліфовували його прозу. Вони з Едіт пропрацювали цілий день над одним із оповідань із «Дурника Гімгіла», і Зінгер запропонував їй залишитися на обід. Коли з роботи прийшла його дружина (вона працювала у відділі жіночого спортивного одягу в магазині Saks), він наказав їй приготувати обід для них двох, а потім весь час трапези ігнорував її. Едіт із Зінгером обговорювали Суецький канал, і коли його дружина поділилася своєю думкою, він не звернув на це жодної уваги, за винятком того, що з наголосом зауважив, звертаючись до Едіт, як приємно нарешті вести розумну бесіду з розумною жінкою.

Едіт ледь вибачила собі за те, що була такою молодою й дурною. Вона показала йому одне зі своїх оповідань, але лише тому, що він сам цього попросив. Це було після того, як одного вечора вони переспали — незабаром після того обіду з його дружиною. А вночі їй приснився страшний сон — нібито Зінгер сказав їй, що вона геть бездарна, — й коли вона прокинулася, то зраділа, що це лише сон. Але в житті вийшло ще гірше. Він сказав їй, що ошелешений бідністю її прози. Він очікував іншого, бо її порекомендував Роджер Штраус[280], але тепер він навіть не впевнений, що вона здатна допомогти йому в обробці його власних чорнових перекладів.

«Ви хочете, щоб я пішла, містере Зінгер?» — спитала вона.

«Чим займається ваша мати?».

«Мати? — перепитала Едіт, і в неї промайнула думка, чи не хоче він, щоб її мати перекладала, а також і спала з ним. — Моя мати продає капелюшки».

«Це пристойне заняття. Вам теж варто продавати капелюшки. Забудьте про письменництво. Це важка справа».

Іноді у своїх снах Едіт все ще чула, як покірно запитує боязким голосом: «Ви хочете, щоб я пішла, містере Зінгер?» — і чекає на його відповідь. А він лише дивиться на неї з цією єхидною посмішкою: «Капелюшки. Ще раз кажу — продавайте капелюшки».

Едіт запропонували попрацювати в одному комітеті — незвичайна подія, фактично перша у своєму роді. За звичайних обставин від неї не очікувалося ні роботи в комітетах, ні участі в нарадах факультету, хоча час від часу її вмовляли ввійти до складу дисертаційної ради, коли йшлося про одного-двох особливо перспективних аспірантів. Але цей випадок був іншим — йшлося про загальноуніверситетський комітет, створений для присудження стипендії імені Ернеста Гувера, названої на честь ще одного колишнього популярного професора та письменника з англійського факультету. Цей грант мав щорічно присуджуватися одному з молодих письменників на початку чи в середині творчого шляху й забезпечувати його коштами для завершення того чи іншого проекту виняткового достоїнства.

Ден Мессі, який був уже не професором англійського факультету, а новим заступником декана, запевнив Едіт, що її присутність у комітеті має дуже велике значення, що вона є єдиною в кампусі, хто має знання, досвід і авторитет для ухвалення такого важливого рішення. «І взагалі, — сказав він, — ви не можете залишити мене на самоті. Я буду єдиним євреєм у комітеті».

«Ви не єврей, Дене», — сказала вона.

«Чому б вам не потішити мене, Едіт? Може, зробите мене почесним євреєм?».

«Це завдання не з легких».

«Ну