Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Еріон, звиклий до підозр, постійно зупинявся, вдивляючись у простір попереду, але нічого не знаходив. Його інстинкти підказували йому, що вони, можливо, потрапили в пастку або наближаються до прихованої загрози, проте коридори залишалися безпечними, а зали — порожніми.

Салем, йдучи попереду, уважно оглядав кожен кут, проте все виглядало звичайним і навіть трохи занедбаним.

— Це… дивно, — нарешті промовив він, зупинившись і обернувшись до решти. — Місце, яке, здавалося б, створене для зберігання секретів або для захисту від зовнішніх загроз, і жодної пастки? Жодного охоронця? Просто вільний шлях?

Елрік, озираючись, погодився:

— Дійсно, надто легко. Древні руїни зазвичай рясніють захистами, але тут… здається, вони не боялися того, що хтось дістанеться центру. Немов сам факт перебування тут — вже досить великий ризик.

Райнар кивнув, дивлячись на безтілесний простір довкола них.

— Можливо, вони вважали, що ті, хто несе темряву, навіть не зможуть наблизитися, не кажучи вже про те, щоб витримати це місце. Бар'єр настільки сильний, що жодного іншого захисту просто не потрібно.

Еріон роздумував над цим, стискаючи Тінеріз, який тепер відчувався важчим, майже як тягар, а не інструмент. Його темна сила була так приглушена, що меч нагадував звичайну зброю, позбавлену магічного заряду.

— Вони, мабуть, вважали, що цього бар'єру досить, щоб утримати навіть найбільш могутніх з тих, хто несе тінь, — сказав Еріон. — Для когось із темною силою тут перебувати нестерпно. Для нас це випробування на стійкість. І, можливо, тому Братство Тіней навіть не намагається проникнути сюди. Їм просто нема що робити у місці, де темрява слабшає з кожним кроком.

Чим глибше вони заходили, тим відчутнішою ставала ця чистота, яка пригнічувала темряву. Їхній шлях залишався вільним, але водночас це місце випробовувало їхню волю і рішучість.

Нарешті, перед ними відкрилася велика зала. Стіни її були вкриті древніми письменами, що яскраво мерехтіли в приглушеному світлі, яке заливало весь простір. У центрі зали стояв невисокий кам’яний вівтар, позбавлений будь-яких прикрас чи дорогоцінного каміння — лише проста структура, що виглядала покинутою й забутою часом.

— Це тут, — прошепотів Райнар, відчуваючи незвичне хвилювання. — Тут щось чекає нас… щось, що може змінити наш шлях.

Вони повільно підійшли до вівтаря, відчуваючи, як сила цього місця, позбавлена темряви, притягує їх. Тут не було жодної пастки, лише чистота і спокій, немов саме місце вирішувало, чи вони гідні.