Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

– Та що він там зміг, – заєрепенився хлопець, не бажаючи визнавати очевидне, – привид усе зробив без нього.

– Норт... ти сам собі суперечиш. Якщо він – нікчема, то чому його не зачепили зархи?

– Марлі... ну не подобається він мені, – здався він нарешті, – ось і все.

– Це я можу зрозуміти. Але чому? Що він тобі зробив? Можливо тому, що чоловіки, втім, як і жінки, у присутності суперника, починають розпускати хвіст, як птах Руух? Ну і ненавидіти його без причини, – вона запитально подивилася на хлопця.

– Може, ти й маєш рацію, сестричко... Тільки який він мені суперник? Голота безрідна...

– Норт!!! Ти сам себе чуєш? Ця людина може спілкуватися і підпорядковувати собі привидів і зархів... Зархів, Норт!!! Він один у змозі виграти війну з будь-якою державою. Два десятки зархів розвіють будь-яку армію. І це – голота безрідна? Тільки це ти бачиш у ньому? Я тебе не впізнаю. І мені гірко. Хто казав мені, що честь і совість – єдине, що відокремлює нас від Темряви? А сам, що робиш? Поганиш людину, тільки тому, що вона не народилася в тонких пелюшках? Та й звідки ти це можеш знати? За його одягом? Бо поводиться він цілком пристойно, відповідно до обставин. І манери в нього є, причому досить непогані. Тільки приховує. Намагається приховати. Це помітно, придивися – грубий він навмисно. За честю і совістю – ми повинні йому в ноги падати. Він урятував нас усіх. Якщо не від ґвалтівників і вбивць, то від тварюк Заборонених земель. Ще й нагодував. А ще діти... Якщо ти не правий, ти маєш змінити своє ставлення.

"Ех, молодець! Давай, запалюй... несподівано світла голова, дарма, що темненька така..." – посміхнувся Макс. Хлопець стояв, похнюпивши голову. – "Ну, що ж... принаймні, він усвідомлює свої помилки і приймає провину. Гаразд, розберуться якось. Треба буде – і секрети свої розкажуть. Виявляється, є якийсь дядечко, від якого чи від людей якого вони тікають світом. І не просто тікають, а їх ловлять. Не дай Світлий, мені знову якісь принци чи принцеси попалися…"

За сніданком усе повторилося. Битва за суп і таке інше.

– Послухайте, я поважаю вашу незалежність, але треба ж усе ж таки розуміти, де гідність, а де дурна завзятість, – при цих словах Норт почервонів, – я ж не вимагаю у вас нічого! Самі впираєтеся – гаразд, але дітей же треба годувати. Або ви хочете сказати, що у вас у возі великий запас їжі? Користі від того, що ви звалитеся десь без сил? Як це допоможе дітям? Ну перестаньте вже впиратися, у мене немає часу і бажання, щоб вас умовляти. Ну ось – з нами йдуть і шановний Сатор, і Дагор, і дівчата, трохи молодші за вас... у них, хоча б запитайте, як їм живеться під владою страшного мене? Ну, і як би там не було, вам однаково потрібно визначитися, що робитимете далі, бо скоро ми підемо. "Дідько… цю фразу я говорю вже вкотре. Історія повторюється. Усім – то Ельці, потім в Академії, потім Сатору з Дагором, тепер ось цим – усім треба доводити, що я їх не збираюся пригноблювати, ґвалтувати і таке інше. Воно й зрозуміло – у хороше віриться насилу, а от поганого досить краплі, щоб у нього повірити раз і назавжди. То мене боялися, як Принца Темряви, тепер – просто як темного мага. Поки що. Це ще про цього Темного принца тут ніхто не згадав. Аж дивно."

– Ви підете? – вирвалося у дівчини – як він зрозумів, вона не на багато старша за хлопця, а тому, добре якщо сімнадцять є. Років двадцять їй усього, ну може двадцять два. Як у багатьох дівчат тут – волосся довге, темне, але не чорне. Зібране у хвіст, сірі очі на доволі милому, але втомленому і напруженому личку. Одяг простий, але колись був дорогий. Схоже, мисливський костюм, трохи перероблений, щоб не кидатися в очі. Оглянув другим зором – хотів уточнити, що з нею і як, раптом відьма якась, чи болячка якась гризе зсередини, але потім не втримався – нахабно оглянув усю. От, дідько… але ж вона щось зрозуміла. Серце он як стрибнуло й пульс... аж порожевіла, видно, хоч і відвернулася. Зітхнув. "Одружуватися тобі пора, пане" – вкотре прийшла думка. О... а це що таке...? На шиї ланцюжок, десь там, нижче, між пружних... е-е-е... До біса, досить вже з цією уявою… Та що це таке? Перстень там висить і не просто перстень, а доволі потужно випромінюючий артефакт. "Оп-па... а чи не за ним їх знаходять? Адже маяк натуральний... Нам такі подарунки не потрібні... І що це в нас таке?" Вліз у переплетення ниток сили. Ось джерело... маленьке, але ще повне. Схоже, заряджали його не так вже й давно, та й витрата не велика. І що ця штука робить? А нічого, як і належить маячку. Просто, час від часу випускає імпульс магічний у магічному полі і все. Приблизно раз на три хвилини. Ні на що цей імпульс не впливає, крім того, що його скрізь добре чути. Заплющив очі. Ну так... ось він, чудово відчувається. Він і раніше його чув, тільки думав, що це якась місцева перешкода. Звучить і справді, як електроперешкода в радіоефірі. Протріщав хитромудро і замовк.

– Ну, так. Підемо, – все ж відповів дівчині. – Не думали ж ви, що ми будемо сидіти тут вічність.

– Ну, ми думали повернутися...

– Ні, на дорогу ми не повернемося. Щоб ви, Норт, не вигадували нових страшилок про Темного мага, поясню – туди не підемо з двох простих, але дуже важливих причин. Перша – міст через бурхливу і глибоку річку. Його немає. А ось зархи – є. Там. На дорозі. І швидко вони звідти не підуть. – Не став нікому казати, що міст він міг би і відновити – дурниця якась, штук шість паль забити в дно і накрити все це. І що зархи їх жерти не стали б, але не підуть коні туди, та й як людям буде серед безлічі розірваних і розкиданих залишків тіл? Ще подумав, що можна було б пролевітувати всі вози разом із людьми й тваринами кудись подалі, за небезпечну ділянку, і навіть імовірність приземлитися комусь на голову або в межах видимості, чого він дуже не хотів, можна звести до майже нуля – і скрит працював, і ніч могла допомогти, або навіть можна просто відвести очі... та от не хотілося йому їхати далі цією дорогою, і все тут. Так само не став говорити, що дуже може бути, що згубити хотіли не просто багато народу. Не для цього все було й придумано, швидше за все. Точніше – не тільки для цього. Потрібні були саме вони, ось ці двоє дорослих і двоє чарівних близнят. Просто хтось хотів замаскувати листок у лісі – серед кількості загиблих одним більше чи менше – хто там дізнаватиметься? І якщо вже так сталося, то нехай той, хто це влаштував, поки що думає, що все в нього вийшло. Ось тільки з артефактом щось потрібно робити і терміново. Добре, що вони не далеко і помітити, що арт подає сигнали не з дороги може тільки той, хто зовсім поруч. А таких він не відчував.