Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

до тітки, а тоді ще далі – нестиму слово про Спасенція, нехай звідусіль поспішають музики, бо відкрито вже шлях до Гармонії Сфер! І до Гармонії Буття, бо це – те саме!» – «Отже, – кажу, – й Симфонія Буття там теж є?» А той курдупель (правду кажучи, досить пожмаканий, виваляний у якійсь сажі чи смолі – певно, обпікся абощо) як загорлає: «Та що ти! І де ти такий темний, недовіркуватий узявся? Хіба ти не знаєш, що Гафнія – то не звичайне царство чи королівство, а держава нового типу, або гралівство, і що Спасенцій – не просто собі король, а гроль! Виробив він, щоб ти знав, такий династичний проект, згідно з яким усі мають грати і тим гранням до цілковитого щастя догратися, і то не абияк, наосліп шкандибаючи, а в науковий, методологічний і теоретичний спосіб. Тому‑бо утворив він Консерваторку Раду Міністрів і склав Гармонограму Гармонії Сфер, яку ось‑ось не сьогодні, то завтра відкриють і виконають, а може, уже й виконали, отож біжи туди чимдуж!» – «І що ж то за гармонограмічно‑гармонійна музика?» – запитую, а він мені на те: «То така штука, яка поєднує Особистість з Природою, розганяє Рій Смутків і витворює Рай Земний, а тому, кажу тобі, лети туди чимшвидше, бо брати участь у чомусь подібному – річ галактична!» – «Біжу, біжу пане курдупелю, – притакую, – але хотів би ще взнати, як оте королівство, тобто гралівство Гафнію, осягло оту Партитуру Сфер і Їхню Гармонію, звідки воно все взялося?» – «Ого! – вигукує глевтяк. – Вони мають на це і щонайдокладніші директиви, і щонайпрадавніші традиції, бо хоч грати вони завше грали, але робили це не так, не в той спосіб і не на тому, на чому слід, зате тепер уже все добре знають, тому від їхньої музики і зір, і слух, і дух забиває, отож біжи туди, бубністе мій любий, бо ще на репетицію спізнишся!» –

«Даруй, – кажу, – але я ніякий не бубніст, я першої гільдії артист‑перкусист, а втім, розкажи‑но мені ще трохи про гафнійські звичаї, аби і я там як слід поводився!» – «Ох, ніколи мені, – відказує, – йди хутчій, сам побачиш, і такий будеш мені вдячний – до смерті не забудеш!»

Отож подавсь я туди, а як окреслилися обриси планети, тобто гралівства, і виринув велетенський зовнішній Мармуровий Мур, а на ньому – золотий напис: КОРОЛІВСЬКА КОНСЕРВАТОРІЯ, угледів я неподалік дерев’яного візка, помальованого кольоровими фарбами, а на ньому – старого підтоптаного робота, що сидів і ськався, бо за довгий вік у ньому набилося повно ошкурків, аж суглоби рипіли. Я взявся допомагати йому, коли чую – він собі щось під ніс мугикає. «Що то за пісня?» – питаю, – а він: «Олеандринова!» Я зроду такої не чув. Тоді запитав я про Гафнію, а він глухуватий був, просить, щоб я кожне слово йому по чотири рази повторював, і нарешті каже: «Перкусисте! Ти молодий, міцний, верткий, меткий, до всякого діла вдатний! Не відраджую тебе до Гафнії йти, але й не раджу. Роби як сам знаєш». – «А там грають?» – запитую. «Ще б пак! З ранку до вечора грають і з вечора до ранку, адже в кожному краї свої звичаї, але зваж на одну пораду: мовчи. Хоч би що ти побачив – ні пари з вуст. Хоч би що тебе там вражало – ані мур‑мур! Тримай язика на припоні, ховай лице, не подавай голосу – то, може, колись ще комусь і розкажеш, що ти там бачив і на чім грав!»

І хоч як я його просив, як благав, переконував, більше він і слова не зронив.

Це тільки ще дужче мене розохотило й запалило цікавістю, хоча й не можна сказати, ніби я стукав до Золотої брами Гафнії цілком спокійний, – бо ж нутром відчував – криється тут якась таємниця. Так чи так, а закалатав я щирозлотим калаталом (звук був справді чудовий, підбадьорливий), і сторожа мене залюбки впустила, лагідно примовляючи: «Он бачиш двері? Паняй туди сміло!»

Сіни були незвичайні – я опинився між незліченних колон та найщиріших скарбів – не сіни, а справжній храм, де на кожному кроці золоті інструменти порозвішувано. Отож я – до дверей, зайшов – і аж очі заплющив, таким блиском сяйнуло від алебастрів, оніксів та срібла, ліс колон навкруги, а я, виявляється, стою на дні амфітеатру, ой лишенько, не амфітеатр – безодня, глибінь, гафнійці, либонь, віками вкопувались у земну кулю, аж поки влаштували в ній, усередині, філармонію!

Місць для публіки, бачу, немає, все тільки для оркестрантів: одним – фотелі, іншим – столики, адамашком у срібний горошок покриті й рубіном притрушені, чудові, сріблом окуті, пюпітри, кларнети й гобої для духівників, тобто для дмухачів у труби, а над усім – павукоподібні свічники‑жирандолі виблискують діамантами, і ніде ні глядацької зали, ні галереї, лише посеред головної стіни, навпроти оркестру, на всю ширину – єдина ложа, вся в коштовних оздобах та драпіровках, шнуровидлах та мармуровидлах, амурчики в мушлі дмуть, а ложу затуляє заслона парчова, з вигаптуваними ключами й бемолями, місяцем і зорями, і тягарці на ній олив’яні, поруч пальми в кадубах із будинок завбільшки, а за заслоною не інакше трон, тільки затягнуто її надто щільно, не розгледиш нічого. Проте я зразу зметикував, що то має бути гролівська ложа!

А внизу, посеред амфітеатру, видно диригентський пульт, і не простий собі пульт, а під кришталевим дашком – справжній вівтар, ще й напис над ним неоновий: CAPELLOMYSTERIUM BONISSIMUS ORBIS TOTIUS. Тобто – щонайліпший у світі капельмейстер, або керівник оркестру. Музикантів довкола купа, однак на мене ніхто не зважає, і вбрані вони досить чудернацько, з ліврейно‑ліберальною, сказати б, розмаїтістю: в того литки у білих панчохах, поспіль нотами поцяцькованих, та ще й латаних‑перелатаних, в іншого пантофлі з золотими пряжками у вигляді дієза, але без одного каблука; ще в одного – ковпак з плюмажем, пір’я, правда, міллю поїдене, а головне – жодного нема, хто стояв би рівно, так їх усіх ордени допереду хилять, а під орденами – сукно підкладене, аби їхній бренькіт не псував музики! Про все тут, бачу, подбали! Видно, добрий у них монарх, меломан щирий, тому, певно, й падає дощ нагород на панів музикантів!

Проштовхуюся помалу крізь зібрання, бо саме, бачу, настала перерва в репетиції і всі поміж собою балакають, а капельмейстер у золотому пенсне повчає їх з‑під кришталевого дашка. І не паличку в руці тримає, а