Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Думаєш... — мої слова почалися з силою, але згасли, немов світло ліхтарика, що мерехтів на останньому подиху батареї. Я проковтнула, намагаючись зібрати думки, які розбігалися від несподіванки відкриття. — Гадаєш... — знову спробувала, але слова вдруге втратили свою впевненість, розчиняючись у тиші, що нас оточувала.

Ред підняв на мене очі, в яких читалася втома і, можливо, відчай. Я відчула, як моє серце стислося.

«Ще не бачила його в такому стані… От дідько!»

— Треба знайти нас… Тебе й мене, — його голос був ледь чутним, але в ньому звучала невимовна потреба знайти відповіді, які могли б розплутати клубок таємниць, що обвивав наші долі. У цьому Архіві ми зіткнулись з історією, яка була більшою за нас... І в цей момент в мене було таке відчуття, що наш шлях лише починається.

Я кивнула та пішла нишпорити по полиці.

«Досьє Реда мало бути розміщено десь поряд з Бетті та Кейлом. Але ж там ми передивилися вже все... Гм... Досьє Ебби там теж немає, як і минулого разу…»

Я пересунулась до іншої коробки, яка здалася мені занадто новою серед усіх інших. Ба більше: одразу побачила номер «91-79». Мої руки затремтіли від хвилювання, коли я витягла папку. На обкладинці було надруковано жирним курсивом ім’я, яке змусило моє серце зупинитися на мить: «Реджард Вінґард». А трохи нижче та правіше було написано: «Зразок №2».

— Ти зразок номер два! — мої гучні слова змусили саму тишу здригнутися.

Голос Реда, сповнений здивування та втоми, ледь вирвався з грудей:

— Два? — він майже шепотів, напевно, намагаючись зрозуміти значення цифри, що так несподівано вписалася в його історію. — Не може бути! — Підвівся, рухи його були рішучими, хоча й водночас сповнені розгубленості. Підійшов до мене, пронизливо вдивляючись в документ. — Чому два? — в його втомленому голосі звучало так багато питань, ніби він знов шукав відповіді не лише в папці, а й у самому світі навколо.

Я відчула, як нервозність охопила мене, але намагалася все ж зберігати спокій.

— Та звідки я знаю? — це вийшло різкіше, ніж хотіла, напевно, від напруги, що накопичилася. — А тебе більше нічого не бентежить? — Моє запитання витало в повітрі, як туман перед світанком, який чекає на перші промені сонця, що його розвіють.

Ред стояв непорушно, з папкою в руках, його погляд був сповнений замішання й невіри.

— А що ще мене має бентежити? — тон його голосу, що пролунав у тиші, був дивний, ніби він сам не вірив у реальність того, що відбувалося.

— Наприклад, те, що дата твого народження вказана на рік раніше! — слова вирвалися з мене, немов кулі, що влучили в ціль. Ред знову занурився в папку, буцімто шукав у ній порятунку від невідворотного.

— Це якась помилка! — у його приглушеному голосі чулася тривога.

— Вважаєш? — іронічно запитала я. — А може, хтось мав намір приховати твою справжню дату народження?

— З якою метою? — тепер його голос був впалим, сповнений емоційного спустошення.

Моя відповідь була не менш розгубленою, а в моєму серці вирували хвилі занепокоєння, бо я побачила, як мій супутник миттєво сполотнів:

— Я не знаю...

Він провів рукою по потилиці, немов намагаючись зібрати розсіяні думки.

— Здається, я починають розуміти... — це було сказано невпевнено, але в словах прозвучала іскра усвідомлення. Я скоріше відчула, ніж побачила, в його очах відблиск болю та розчарування.

— Мій батько... Він навмисно приховав мій вік. Він передбачав... — Ред заціпенів.

— Передбачав що? — я намагалась повернути його до розмови, бо зараз хлопець виглядав так, наче знаходиться на краю прірви, немов утратив останні крихти стійкості, і його охопив відчай. Моє серце відчайдушно забилось, не знала, чого чекати...

Але, зібравшись та подивившись на мене знизу вгору, Ред промовив чітко, хоча й переривистим голосом:

— Що йому треба буде відправити сюди когось. Когось на кшталт мене... Того, хто повністю йому довіряє й не задає зайвих питань, — прочистив горло. — А тут ще випала така можливість — з'явився Партик! — Його голос раптом піднесений, знов знітився: — Потім батьки Кейла та Бетті зникли... — Замовк, але майже одразу ж видихнув: — Мені здається... — затнувся. Закрив, потім відкрив очі, і мовив: — Думаю, що це не через Уріелу ми тут, що батько не сховав нас тут... — подивився мені прицільно в очі. Я відчула його біль. — А заслав... Бо мав певний намір.

Я відчула, як моє серце загупало ще сильніше від несподіванки. Слова Реда вразили мене, як удар молоту. Розгублено дивилася на нього, не вірячи своїм власним вухам.

«Жах! Яка підлість! Ким це треба бути, щоб відправити сюди свою дитину з якоюсь корисливою власною метою? Ба більше: двох своїх дітей? І що це взагалі може бути за мета, що коштує так дорого?»

— Який намір? — ледь вичавила це, бо в горлі наче застряв клубок, а в роті все пересохло.

Ред промовчав. У цю мить відчула, як темрява та задушний важкий запах навколо почали давити на мене.

— Навіщо йому міняти твій вік? — затремтівши всім тілом, запитала я, бо не могла зрозуміти чи то від втоми, чи то від огидного запаху в повітрі, чи то від ненависті, яка прокидалась в мені, до батька Реда.

На це питання він сумно посміхнувся.

— Якщо мені вже майже... дев'ятнадцять, то мене навряд чи взяли б сюди, до Колонії... А так... — знов замовк, дивлячись кудись у пітьму. — Він домовився з «міс Піґґі»… Вона знала, — він кивнув на папку.

Відчула, як мій розум працює вже на повних оборотах та як відчай та страх охоплюють мене.

— Тоді ти... пропустив вакцинацію? — з жахом вигукнула я.

— Ймовірно, — дуже сухо, наче це його зовсім не хвилює.

— Може твій батько подбав про... — обережно почала я, всередині задихаючись від гнітючих переживань.

Ред не дав мені договорити:

— Ні, не думаю. Тоді я би знав. Взагалі я вважав, що батько як раз для цього й відправив мене сюди… — його думка обірвалась. Він замовк.