Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Ні, мені так подобається. А що ти, власне, робив сам тут, у лісах?

Дрижак задумливо стиснув губи.

— Не подумай, ніби я навіжений, але до мене дійшла чутка, ніби з вами тут Руд Тридуба.

— Це правда.

— Та невже?

— А ще Тул Дуру Грозова Хмара, і Хардінг Мовчун, і Чорний Доу.

Дрижак підняв брови та притулився до дерева, не опускаючи рук, під пильним поглядом Шукача.

— Що ж, незле в тебе тут товариство. Ваша п’ятірка пролила вдвічі більше крові, ніж мої чотири десятки. Імена це неабиякі, однозначно. За такими іменами, може, й захочуть піти.

— Ти збираєшся піти за нами?

— Може, й так.

— І твої карли теж?

— І вони теж.

Шукач був змушений визнати, що це звучало спокусливо. Чотири десятки карлів, які точно знають, де носить Бетода, а може, й дещо про його плани. Так йому трохи менше доведеться нидіти в холодних лісах, а йому якраз уже набридали мокрі дерева. Та він іще аж ніяк не довіряв цьому високому засранцеві. Він приведе його до табору, і хай Тридуба поміркує, що робити.

— Гаразд, — сказав він, — побачимо. Може, зійдеш із отого пагорба? А я піду за кілька кроків позаду.

— Гаразд, — озвався Дрижак, розвернувся й поплентався вгору схилом, не опускаючи рук, — але пильнуй оту свою стрілу, згода? Я не хочу постраждати через те, що ти не дивишся, куди йдеш.

— Не турбуйся за мене, здорованю, Шукач нічого не... йой!

Він зачепився ногою за корінь, заточився та смикнув за тятиву. Стріла пролетіла повз голову Дрижака та влучила, захитавшись, у дерево просто за ним. Шукач, стоячи на колінах у багнюці, знизу вгору дивився на нього й тримав в одній руці порожній лук.

— Сука, — пробурчав він. Шукач не сумнівався: за бажання Дрижак міг би опустити один свій великий кулак і відбити йому голову.

— Повезло, що в мене не влучив, — сказав Дрижак. — Можна тепер опустити руки?

Доу, звісно, підхопився, щойно вони ввійшли до табору.

— Що це ще за хрін такий? — прогарчав він, із агресивним виглядом підійшов упритул до Дрижака, тримаючи в руці сокиру, та змусив його опустити очі. Може, це й мало дещо комічний вигляд, позаяк Доу був на півголови нижчий, але Дрижака це, схоже, не дуже розвеселило. Втім, йому й не треба було веселитись.

— Він... — заговорив Шукач, але більше не сказав нічого.

— А він високий засранець, га? Не буду я говорити до такого засранця знизу вгору! Сідай, здорованю!

Він викинув уперед руку та штовхнув Дрижака на дупу.

Шукач подумав, що він непогано це витримав. Дрижак, звісно, загарчав, як упав у багнюку, тоді кліпнув, а тоді сперся на лікті, усміхаючись їм.

— Гадаю, я просто залишуся тут. Ти тільки не ображайся, гаразд? Я ж не з власної волі став високим — так само, як ти не з власної волі став мудилом.

Тут Шукач здригнувся, очікуючи, що Дрижак за свої слова отримає копняка по яйцях, та замість цього Доу всміхнувся.

— З власної волі став мудилом. Це мені подобається. Він мені подобається. Хто він такий?

— Його звати Дрижак, — відповів Шукач. — Він син Хрипія.

Доу насупився.

— А хіба Дев’ятипалий не...

— Інший його син.

— Але ж він ще...

— Порахуй.

Доу насупився, а тоді захитав головою.

— Блядь. Так давно, еге ж?

— Він схожий на Хрипія, — долинув голос Тула, і на них упала його тінь.

— Трясця його матері! — вигукнув Дрижак. — А я думав, вам високі не до вподоби. Це ж двоє людей стоять один на одному, так?

— Тільки один. — Тул потягнувся донизу й підняв його за руку, наче дитину, що впала. — Вибач за такий прийом, друже. Тих, хто до нас приходить, ми зазвичай убиваємо.

— Буду сподіватися, що стану винятком, — відповів Дрижак, не зводячи враженого погляду з Грозової Хмари. — А то, певно, Хардінг Мовчун.

— Ага, — озвався Мовчун, майже не відриваючись від перевірки своїх стріл.

— А ти — Тридуба?

— Так, я, — відповів старий, уперши руки в боки.

— Що ж, — пробурмотів Дрижак, потираючи собі потилицю. — Здається, я таки вскочив у неабияку халепу. Неабияку. І Тул Дуру, і Чорний Доу, і... трясця його матері. Ти Тридуба, еге ж?

— Так, я.

— Ну, добре. Блядь. Мій батько завжди казав, що ти найкраща людина на всій Півночі. Що, якби йому якось довелося вибирати, за ким піти, він би вибрав тебе. Звісно, поки ти не програв Кривавій Дев’ятці, але дечому зарадити не можна. Руд Тридуба зараз просто переді мною...

— Чому ти сюди прийшов, хлопче?

Дрижакові неначе відібрало мову, тож за нього заговорив Шукач.

— Він каже, що за ним іде чотири десятки карлів і вони всі хочуть перейти до нас.

Тридуба зазирнув Дрижакові в очі.

— Це правда?

Дрижак кивнув.

— Ти знав мого батька. Він думав так, як ти, а я зроблений із того ж тіста, що й він. Служити Бетодові мені бридко.

— А може, я думаю, що людина мусить обрати собі отамана й триматись його.

— Я завжди так думав, — сказав Дрижак, — але ж це працює на обидва боки, хіба ні? Отаман теж мусить дбати про своїх людей, еге ж?

Шукач кивнув сам собі. Йому це здавалося слушним.

— Бетодові ми всі вже до сраки, якщо взагалі колись були не до сраки. Він тепер не слуха нікого, крім отієї своєї відьми.

— Відьми? — перепитав Тул.

— Так, цієї чаклунки, цієї Кориб чи як її там. Відьми. Тієї, що насилає туман. Бетод лигається з темним товариством. А ця війна — вона ж безглузда. Енґлія? Та кому вона треба, в нас удосталь землі. Він усіх нас возз’єднає з землею. Ми залишалися, поки нам не було за ким іще піти, та почувши, що Руд Тридуба ще може бути живим і служити Союзу, ми, ну...

— Ви вирішили придивитися, так?

— Нам обридло. Бетод знається з якимись диваками. Цими східняками з-за Крінни, ну, знаєш, тими, що з кістками та шкурами, взагалі майже не людьми. Без законів, без милосердя, говорять геть не по-нашому. Дикуни вони