Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

йобані. Бетод розмістив їх у тій фортеці Союзу, а вони повісили на стінах усі тіла, і всі з кривавим хрестом, усі з кишками назовні та гниють. Неправильно це. А ще Кальдер і Скейл розкидаються наказами так, ніби відрізняють гівно від каші, ніби в них є якісь свої імена, крім батькового.

— Йобаний Кальдер, — пробурчав Тул, хитаючи головою.

— Йобаний Скейл, — процідив Доу та сплюнув на мокру землю.

— На всій півночі нема більших засранців, — зауважив Дрижак.

— А тепер до мене доходять чутки, що Бетод уклав домовленість.

— Яку домовленість? — запитав Тридуба.

Дрижак повернувся та сплюнув через плече.

— Домовленість із йобаними шанка, ось яку.

Шукач вирячив очі. Усі вони вирячили очі. Це була лиха чутка.

— Із плоскоголовими? Як?

— Хто його знає? Може, та відьма знайшла якийсь спосіб із ними розмовляти. Часи швидко міняються, і це неправильно, зовсім неправильно. Там багато хлопців незадоволені. Це якщо не говорити про того Страховидла.

Доу насупився.

— Страховидла? Ніколи про нього не чув.

— Ви де були? Під льодом?

Усі перезирнулися.

— Власне, так, — сказав Шукач. — Власне, так.

Задешево

   вас відвідувач, сер, — пробурмотів Барнам. Чомусь він був блідий на виду, як смерть.

— Ясна річ, — різко відповів Ґлокта. — То, як я розумію, він стукав у двері.

Він опустив ложку в майже неторкану миску супу й роздратовано облизав ясна. «Цього вечора мені дісталась особливо бридка пародія на їжу. Я не сумую за намаганнями Шікель мене вбити, та сумую за її стравами».

— Ну, і хто там?

— Це... гм... це...

Архілектор Сульт пройшов у низькі двері, пригнувшись, аби не пом’яти об одвірок бездоганне біле волосся. «А... Розумію». Він несхвально оглянув тісну їдальню, скрививши вуста так, ніби раптом опинився у відкритій ринві.

— Не вставай, — плюнув він Ґлокті.

«А я й не збирався».

Барнам ковтнув.

— Можна принести Вашому Преосвященству...

— Геть! — процідив Сульт, і літній слуга мало не впав, квапливо тікаючи до дверей.

Архілектор провів його сповненим нищівної насмішки поглядом. «Приємний настрій нашої попередньої зустрічі здається напівзабутим сном».

— Кляті селяни, — процідив він, сівши за Ґлоктин вузький обідній стіл. — Біля Кельна сталося ще одне повстання, і цей негідник Дубильник ізнову був у його гущі. Непопулярне виселення обернулося кривавим заколотом. Лорд Фінстер абсолютно неправильно оцінив настрій, і через нього, ідіота, було вбито трьох його вартових, а його самого обложили в маєтку. Прорватися туди, на щастя, не змогли, тож задовольнилися тим, що спалили півсела. — Він пирхнув. — Власного села, хай йому грець! Ось що роблять ідіоти, коли починають сердитися. Нищать те, що першим потрапляє під руку, навіть якщо це — їхній же будинок! Відкрита Рада, звісно, жадає крові. Селянської крові, і в великих кількостях. Тепер нам потрібно надіслати туди Інквізицію, знищити декого з призвідців чи якихось дурнів, яких можна ними виставити. Треба було б повісити самого Фінстера, йолопа такого, та це аж ніяк не варіант.

Ґлокта прокашлявся.

— Я негайно зберу речі й поїду до Кельна.

«Полоскотати селянство. Я б сам не обрав такого завдання, проте...»

— Ні. Ти потрібен мені для іншого. Дагоска впала.

Ґлокта підняв брову. «Втім, це не така вже й несподіванка. Начебто не настільки й велике потрясіння, щоб така постать, як Його Преосвященство, втиснулася в мої тісні апартаменти».

— Схоже на те, що гурків впустили за попередньою домовленістю. Це, звичайно, зрада, та в такий час це... аж ніяк не дивно. Нечисленні сили Союзу було вирізано, та чимало з найманців просто взяли в рабство, а тубільців загалом пощадили.

«Гуркське милосердя, хто б міг подумати? Отже, дива справді бувають».

Сульт роздратовано змахнув порошинку зі своєї бездоганної рукавички.

— Я чув, що, коли гурки вдерлися в Цитадель, генерал Віссбрук укоротив собі віку, аби тільки не потрапити в полон.

«Я б нізащо не здогадався. Не думав, що його на це вистачить».

— Своє тіло він наказав спалити, щоб не залишити ворогові решток, над якими можна вчинити наругу, а тоді перерізав собі горло. Смілива людина. Відважна заява. Завтра його вшанують у Відкритій Раді.

«Як чудово для нього. Жахлива смерть із честю, звісно, набагато бажаніша за тривале життя в невідомості».

— Звісно, — тихо сказав Ґлокта. — Смілива людина.

— Це ще не все. Одразу після цих новин прибув посланець. Посланець від імператора Гуркулу.

— Посланець?

— Справді. Очевидно, шукає... миру.

Це слово архілектор вимовив зі зневажливою посмішкою.

— Миру?

— Ця кімната, здається, малувата для відлуння.

— Звичайно, Ваше Преосвященство, але...

— Чому б ні? Вони отримали те, чого хотіли. Вони отримали Дагоску, а далі їм іти нікуди.

— Так, архілекторе.

«Хіба що, можливо, за море...»

— Мир. Неприємно щось віддавати, та Дагоска ніколи не мала для нас великої цінності. Якщо вже на те пішло, ми витрачали на неї більше, ніж на ній заробляли. Звичайний трофей для короля. Насмілюся сказати, що без неї, без цієї нікчемної скелі, нам краще.

Ґлокта схилив голову.

— Однозначно, Ваше Преосвященство.

«Хоча це змушує замислитися, чому ми стали за неї битися».

— На жаль, зі втратою цього міста тобі стало ніде служити очільником.

Архілектор здавався майже вдоволеним. «Отже, я знову простий інквізитор, так? Гадаю, мені тепер уже не будуть раді на найкращих прийомах...»

— Але я вирішив дозволити тобі зберегти титул. У ролі очільника Адуа.

Ґлокта помовчав. «Серйозне підвищення, щоправда...»

— Але ж, Ваше Преосвященство, це посада очільника Ґойла.

— Так. І так буде надалі.

— Отже...

— Ви розділите обов’язки між собою. Гойл більш досвідчений, тож він буде старшим партнером і продовжить керувати відділом. Тобі я розшукаю завдання, що підходять до твоїх особистих здібностей. Сподіваюся, що трохи здорової конкуренції виявить найкраще в вас обох.

«Швидше за все, це скінчиться загибеллю одного з нас, і ми всі можемо здогадатися, хто тут фаворит». Сульт нещиро всміхнувся, ніби точно знав, про що думає Ґлокта.

— Або, можливо, один з вас просто стане очільником іншому.

Він різко й безрадісно засміявся з власного жарту, а Ґлокта, своєю чергою, водянисто, беззубо всміхнувся.

— Поки що ж мені потрібно, щоб ти розібрався з цим посланником. Ти, схоже, вмієш давати собі раду з цими кантійцями, хоча,