Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Шукач поглянув на фортецю, річку за нею, довгу долину та вкриту деревами височину на тому боці.

— У нього неодмінно є люди на хребті навпроти, та й у тому лісі довкола рову теж. Я б цьому не здивувався.

— Ну, в тебе все враховано, еге ж? — скосив очі Доу. — Нам залишається дізнатись одне. Вона тобі вже відсмоктувала?

— Що? — перепитав Шукач, не знаючи, що й сказати.

Тул пирснув зі сміху. Тридуба стиха захихотів. Навіть Мовчун видав якийсь звук — схожий на дихання, проте гучніший.

— Це ж просте запитання, хіба нє? — поцікавився Доу. — Відсмоктувала вона чи не відсмоктувала?

Шукач насупився та згорбив плечі.

— А хіба не насрати?

Тул ледве стримував регіт.

— Що вона з ним зробила?! Обісрала його? Правду ти казав, Доу: у Союзі це роблять не так, як у нас!

Тепер уже сміялися вони всі — звісно, крім Шукача.

— До сраки вас усіх, — буркнув він. — Можете відсмоктати один одному. Може, хоч заткаєтесь.

Доу плеснув його по плечу.

— Не думаю. Ти ж знаєш, як Тул любить побалакати з напханим ротом!

Тул затулив обличчя рукою, і в нього з носа від сміху вилетіла шмаркля. Шукач зиркнув на нього, але це було все одно, що сподіватися зупинити гнівним поглядом падіння брили. Нічого не вийшло.

— Ну, гаразд, принишкніть, — пробурмотів Тридуба, який, однак, іще всміхався. — Комусь варто придивитися пильніше. Перевірити, чи можна здогадатися, де всі Бетодові хлопці, поки союзники не поперли цією дорогою, як ватага дурнів.

Шукач відчув, як у нього обірвалося серце.

— Комусь? І хто з вас, гадів, цим займеться?

Чорний Доу з широкою усмішкою плеснув його по плечу.

— Гадаю, кому довелося вночі запхати свою гілку у вогонь, тому вранці й виходити на холод. Еге ж, хлопці?

Шукач почав підкрадатися між дерев, тримаючи в одній руці лука з накладеною стрілою, але не з відтягнутою тятивою, щоб, бува, не відпустити її ненароком і не прострілити собі ногу чи утнути ще якусь дурню. Він уже бачив таке й не бажав вертати до табору навскач, а тоді намагатися пояснити іншим, як одна з його стріл влучила в ногу йому самому. Йому про це нагадуватимуть вічно.

Він став на коліна та подивився крізь дерева, опустивши погляд на землю: голий бурий ґрунт, ділянки білого снігу, купки мокрих соснових голок і... він затамував подих. Біля нього був слід. Наполовину в землі, наполовину в снігу. Сніг то танув, то падав, то танув, то падав. Слід сьогодні не міг протриматися довго. Отже, його залишили недавно. Шукач понюхав повітря. Там мало що можна було занюхати, а на холоді занюхати щось було важче через рожевий, задубілий і повний холодних шмарклів ніс. Він, роззираючись довкола, крадькома пішов у той бік, у який був спрямований слід. Побачив ще один слід, а тоді ще один. Без сумніву, у цей бік нещодавно хтось пішов.

— Це ти Шукач, так?

Він застиг, і його серце раптом загупало, як великі чоботи нагорі. Розвернувся, щоб поглянути, звідки долинає голос. На впалому дереві за десять кроків від нього сидів якийсь чоловік, що відкинувся на товсту гілляку та зціпив руки за головою, витягнувшись так, наче майже заснув. Його обличчя закривало довге чорне волосся, проте з нього на Шукача визирало одне пильне око. Він поволі сів, нахилившись уперед.

— А тепер я залишу оце тут, — сказав він, показуючи на важку сокиру, наполовину сховану в зогнилому стовбурі, та притулений біля неї круглий щит. — Щоб ти розумів, що я хочу поговорити, і я підійду до тебе. Як тобі таке?

Шукач підняв свого лука й відтягнув тятиву.

— Підійди до мене, якщо треба, та якщо спробуєш не тільки заговорити, я прострелю тобі шию.

— Гаразд.

Патлатий гойднувся вперед і зісковзнув зі стовбура, покинувши зброю, а тоді підійшов ближче крізь дерева. Ішов він, нахиливши голову, та все одно був збіса високий. Руки він підняв у повітря долонями назовні. Вигляд він, звичайно, мав цілком мирний, але Шукач не ризикував. Мирний на вигляд і мирний — це різні речі.

— Заради того, — промовив чоловік, опинившись ближче, — щоб між нами з’явилася довіра, можу сказати, що ти мене взагалі не бачив. Якби я мав лука, то міг би застрелити тебе на місці.

Зауваження було слушне, та Шукачеві воно геть не сподобалось.

— Ти маєш лука?

— Ні, так вийшло, що не маю.

— Тоді ти помилився, — різко сказав він. — Можеш зупинитися там.

— Гадаю, що так, — промовив той і зупинився за кілька кроків.

— Отже, я Шукач, і ти це знаєш. А ти хто такий?

— Пам’ятаєш Хрипія, так?

— Звісно, тільки ти — не він.

— Ні. Я його син.

Шукач насупився й натягнув тятиву трішки сильніше.

— Наступного разу раджу відповісти збіса добре. Сина Хрипія вбив Дев’ятипалий.

— Це правда. Я інший його син.

— Але ж він був ще пацаном... — Шукач замовкнув, рахуючи в голові зими. — От лайно. Невже це було так давно?

— Це було так давно.

— Ти трохи виріс.

— Із пацанами так і буває.

— Маєш тепер ім’я?

— Мене називають Дрижак.

— А чому?

Він усміхнувся.

— Тому що моїх ворогів, як вони мене стрічають, зі страху б’ють дрижаки.

— Справді?

— Не зовсім. — Він зітхнув. — Тепер можна й розказати. Уперше пішовши в набіг, я напився й упав у річку, як відливав. Течія стягнула з мене штани й відкинула на півмилі вниз. До табору я повернувся з такими дрижаками, яких іще ніхто не бачив — мені просто яйця в живіт затягнуло. — Він почухав обличчя. — Ізбіса соромно, як не крути. Щоправда, я це надолужив у боях.

— Справді?

— Я за ці роки трохи скривавив собі пальці. Насмілюся сказати, щодо тебе не дорівняюсь, але цього досить, щоб за мною йшли люди.

— Та невже? І скільки?

— Десь із чотири десятки карлів. Вони недалеко, але ти не турбуйся. Там є дехто з давніх батькових людей і кілька новачків. Усі до одного вправні.

— Що ж, добре, що в тебе є маленька ватага. Ти бився за Бетода, так?

— Мусить же людина мати якусь роботу? Це не означає,