Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

не розуміє. Луком Ферро Малджин я міг би вистрілити собі в ногу, якби не знав, як ним користуватися. Шпагою капітана Лютара я, не маючи відповідних умінь, міг би порізати свого союзника. Що більша зброя, то більша небезпека. Повірте, я відчуваю належну повагу до цього предмета, та для боротьби з ворогами нам потрібна по-справжньому могутня зброя.

Ферро насупилася. Її ще не переконали, що в неї та в нього ті самі вороги, та вона поки що махнула на це рукою. Вона пройшла надто далеко й опинилася надто близько, щоб не довести цього діла до кінця. Позирнувши на Дев’ятипалого, вона побачила, що він дивиться на неї. Він знову перевів погляд на воду. Вона насупилася сильніше. Останнім часом він постійно на неї дивився. Витріщався, всміхався й недолуго жартував. А тепер вона розуміла, що дивиться на нього частіше, ніж треба. По її обличчю текли візерунки зі світла, що відбивалося від укритої брижами води. Він знову підвів погляд, і вони зустрілись очима, а він усього на мить усміхнувся їй.

Ферро насупилася ще сильніше. Витягнула ніж, узяла одну рибину й відтяла їй голову, розрізала її й витягнула з неї слизькі нутрощі, які плюхнулися у воду біля ноги Дев’ятипалого. Трах із ним, звісно, був помилкою, та все, зрештою, вийшло не так уже й кепсько.

— Ха!

Дев’ятипалий знову здійняв блискучий фонтан бризок, а тоді заточився, хапаючись за повітря.

— Ой!

Рибина вилетіла з його рук, закрутившись яскравою стрічкою, а північанин гепнувся долілиць у воду. Виринув, плюючись і хитаючи головою. Його волосся прилипло до голови.

— Зараза!

— У кожного десь на світі є розумніший за нього супротивник. — Баяз витягнув ноги перед собою. — Чи не може бути так, майстре Дев’ятипалий, що ти нарешті знайшов свого?

Джезаль раптово прокинувся. Була глупа ніч. Лиш за мить запаморочення він згадав, де перебуває, бо йому снилася домівка, снився Аґріонт, снилися сонячні дні та духмяні вечори. Снилося, як Арді чи схожа на неї людина косо всміхається йому в його затишній вітальні. Тепер же по чорному небу були розкидані яскраві, добре помітні зорі, а студене, морозне повітря Високогір’я покусувало Джезаля за губи, ніздрі та кінчики вух.

Він знов опинився в Ламаних горах, за півсвіту від Адуа, і відчув різкий біль утрати. Ну, хоч шлунок у нього був повний. Риба з печивом, перша його нормальна трапеза, відколи скінчилася конина. Один бік його обличчя ще зігрівало тепло багаття, і Джезаль повернувся до нього, з усмішкою подивився на жаринки, що світились, і натягнув ковдри до підборіддя. Щастя — це всього лише свіжа рибина і ще не згасле багаття.

Він насупився. Ковдри біля нього, там, де спав Лоґен, ворушилися. Попервах йому здалося, що то перевертається вві сні північанин, але вони продовжували рухатися без упину. Вони повільно, розмірено совалися в супроводі, як дійшло тепер до Джезаля, тихого бурчання. Спершу йому здалося, що то хропе Баяз, але тепер він розумів, що це не так. Пильно вдивившись у пітьму, він розгледів бліде плече та руку Дев’ятипалого, у яких напружувалися товсті м’язи. Під його передпліччям сильно тиснула йому на бік темношкіра долоня.

У Джезаля відвисла щелепа. Лоґен і Ферро, і, судячи зі звуків, можна було не сумніватися, що вони злягаються! Та ще й менш ніж за крок від його голови! Він витріщився на ковдри, що смикались і совались у тьмяному світлі багаття. Коли вони... Чому вони... Як вони... Трясця, та це ж злучка, ось що це таке! До нього враз повернулася давня відраза до них, і він скривив пошрамовані вуста. Парочка дикунів привселюдно злягається! Йому захотілося підвестись і копнути їх, як копають парочку собак, що несподівано вподобали одне одного на пікніку в саду та знітили цим усіх присутніх.

— Блядь, — прошепотів голос. Джезаль застиг, думаючи, чи не побачив його хтось із них.

— Стривай.

Ненадовго запанувало мовчання.

— Ах... ах, отак.

Монотонний рух почався знову, ковдри засмикалися вперед-назад — спершу повільно, а тоді швидше. Як вони могли очікувати, що він це проспить? Він насупився, відкотився, накривши ковдрами голову, і застиг лежачи в пітьмі, слухаючи, як невпинно гучнішають гортанне гарчання Дев’ятипалого та наполегливе сичання Ферро. Замружив очі й відчув, як під повіками печуть сльози.

Трясця, як же йому було самотньо.

Перехід

орога спускалася з заходу вздовж голої білої долини між двома довгими хребтами, повністю вкритими темними соснами. Вона зустрічалася з річкою біля броду, де Вайтфлоу була глибока через талу воду і швидко текла по камінню, завзято плюючись і пінячись, чим чудово виправдовувала свою назву[2].

— Значить, ось і все, — пробурмотів Тул, лежачи на животі й дивлячись крізь кущі.

— Мабуть, так, — озвався Шукач, — якщо десь на річці немає ще якоїсь велетенської фортеці.

Тут, на хребті, Шукачеві було чітко видно її обриси, її височезні великі стіни з прямовисного темного каміння, що мали шість правильних сторін заввишки щонайменше дванадцять кроків і масивні круглі вежі в кожному куті. Посередині було подвір’я, оточене сірими шиферними дахами будівель. Просто за цими стінами була менша стіна, теж із шістьма сторонами, вдвічі нижча, та все одно досить висока й увінчана дюжиною менших веж. Один бік виходив на річку, а довкола інших п’ятьох був викопаний широкий рів, тож уся фортеця була перетворена на острів із гострого каменю. До неї вів один-єдиний міст, який тягнувся до сторожки завбільшки з пагорб.

— До сраки це, — промовив Доу. — Ви коли-небудь бачили такі стіни? Як Бетод, нахрін, туди потрапив?

Шукач хитнув головою.

— Зараз це не має значення. Він не ввіпхне туди всю свою армію.

— Йому це не знадобиться, — зауважив Тридуба. — Бетодові не знадобиться. Це не в його звичках. Він воліє бути ззовні, де може рухатись, чекаючи на можливість заскочити їх зненацька.

— Ага, — буркнув Мовчун і кивнув.

— Срані союзники! — вилаявся Доу. — Вони ніколи не бувають насторожі! Ми стільки часу йшли за Бетодом із півдня, а вони, трясця, пропустили його без бою! Тепер він окопався там, близько до харчів і води, весело й щасливо, і чекає на нас!

Тридуба цокнув язиком.

— Безглуздо плакати про це зараз, хіба ні? Бетод, як я пам’ятаю, вже обходив тебе раз чи двічі.

— Гм. У цього гада збіса добрий