Читати книгу - "Експансія-I"

ним укупі, вважав своїми. Адже і лівонці, і поляки лякали Париж та Берлін, що Іван не обмежиться своїми явними зазіханнями, а рушить далі, до моря… А не хотіли цього. Навпаки, мріяли закрити її, Московію, в старих кордонах. Життя там вельми дешеве, краще вічно туди їздити, до них, себто до нас, диких. — Артахов раптом посміхнувся. — Знаєте, скільки гольштінське посольство одержувало від нашого царя на прохарчування своїх людей, а їх було аж тридцять чотири душі?

— Ні, — відповів Штірліц; він справді не знав цього.

— Так от послухайте.».. Шістдесят дві буханки хліба, четверть бика, чотири барани, дванадцять курок, дві гуски, зайця, півсотні яєць, чверть відра іспанського вина, пива й горілки — для панів дипломатів; слугам вилляли бочку меду, бочку пива і бочку горілки, крім цього, Ще пуд масла на тиждень, сіль і три відра оцту. По-царськи,? а?!

— Таки справді, — мовив Штірліц, глянувши на Альфредо Гонсалеса; обійшовши запрошених, перемовившись з кожним кількома словами, той знову повернувся до маркіза де ля Куенья; до всіх стояв спиною, говорив тихо, так що ні почути його не можна було, ні прочитати по губах.

— Однак не можу не погодитись, — вів своє Артахов, — рейхсміністр Розенберг у корінь питання не Дивився, а його, корінець цей, можна знайти тільки — в історії. І якщо до історії поставитись серйозно, то стане зрозуміло, що Росія — певного роду фенікс, де здоровий глузд тісно пов'язаний з найдосконалішою містикою. Справді, були таржища, Псков і Новгород, від Москви близькі, до Ганзи відчували потяг, російсько-німецька співдружність у чистому вигляді, — та де там! Комусь треба було знищити ці російські форпости, а замість них поставити чорт знає як далеко Архангельськ — на догоду англійцям, та й Астрахань — їм же на догоду, бо вони Персією тоді крутили, так і далі крутитимуть, згадаєте моє слово. І прирекли Московію на закритість; внутрішнє торжище, жодного спілкування зі світом…

Штірліц байдужно сказав:

— Я чув, що генерал Власов і ті, хто був з ним, вважали за непотрібне й шкідливе для Росії будь-яке спілкування зі світом…

— А з Німеччиною? Хоч який був дурень, а спілкування з Німеччиною не відкидав! Навпаки, росіяни й пруссаки — рідня по крові…

— Як це? — здивувався Штірліц.

— Та дуже просто! — зрадів Артахов. — Дивіться в корінь! Руси і пруси! Корінь той самий!

— Я вам стільки спільних коренів знайду, — зітхнув Штірліц, — що не зрадуєтесь… Не по крові близькі наші пруссаки з росіянами, а зовсім по інших субстанціях. І насамперед тому, що в Росії і в Німеччині дуже довго правила казна, все йшло зверху, від імператора, живому життю нав'язувалась безглузда воля двірцевого фантазера, який не знав життя, вірив лише тим, хто його оточував, а будь-яку самостійність низів вважав замахом на його владу… Це нас споріднювало, докторе, а не корені…

— Стривайте, але ж те, що ви сказали, марксизм…

— Ну й що? Він же існує. Гегеля пам'ятаєте? «Все розумне дійсне і все дійсне розумне».

Артахов скрушно похитав головою:

— Отак воістину поразка відкидає націю в обійми вседозволяючого лібералізму!

— Якщо лібералізм сприяє думці — я, на жаль, за лібералізм. Бідолашним німцям тепер треба якнайсерйозніше думати про своє майбутнє, бо, як з'ясувалося, теорія, висунута Гітлером замість Старого завіту, абсолютно неспроможна і кінчилася тим, що ми з вами опинилися на задвірках: ви зі своїми коренями, а я з ідеєю богом обраної раси…

— Он як, — спроквола мовив Артахов, — у нас у Південній Америці так німці не говорять…

— А як вони там говорять?

— У всякому разі, не так, — повторив Артахов і також подивився на Штірліца якимсь особливим, холодним і відчуженим поглядом.

Штірліц кивнув йому, підійшов до книжкових шаф, заглибився у вивчення бібліотеки; розмовляти з Гонсалесом будь про що, поки він не закінчить своєї роботи, марно; природжений розвідник, він дуже легко діставав надійну інформацію саме на таких зустрічах, де збиралися люди одного кола, що розуміли один одного з півслова; їх об'єднувала спільність інтересів; в умовах франкістської держави своє завдання вони вбачали в протистоянні лівим тенденціям, які щодня й щогодини зростали завдяки неоковирному і боягузливому утриманню захопленої фалангістами влади, що базувалася на переконанні: коли не помічати проблем, які стали для всіх очевидні, значить, їх і немає; існує лише те, що позначено друкованим словом, а решта — химера.

… Штірліц бачив у склі книжкових шаф усе, що відбувалося в залі, — хто з ким розмовляв, що говорив і як слухав; все це закладалося в таємничі засіки його пам'яті, щоб у потрібний момент спрацювала інформація, необхідна для негайного прийняття того чи іншого рішення.

Він помітив, як один з гостей ковзнув по його спині поглядом, а потім швидко підвів очі й зустрівся з очима Штірліца у склі шафи; ти старієш, сказав собі Штірліц; перший симптом старості — втрата моментальної реакції на слово, жест чи погляд; треба дізнатися в Гонсалеса, хто він такий; дуже молодий і аж надто гарно одягнений, цілком може бути інформатором; на «одежину» в цьому товаристві мало хто звертає увагу, людей тут цінять за гектари землі, які їм належать, і за зв'язки; програв темп — бери якістю, усмішливо подумав Штірліц; очей з красеня не спускав, примусив того відвернутися: саме той, хто стежить, зацікавлений у тому, щоб його не помітив той, за ким він стежить.

Лише після того, як красень продовжив розмову з сивим чоловіком, на лацкані піджака якого стирчала маленька, зроблена з емальованого металу колодка найвищого франкістського ордена, Штірліц відчинив скрипливі дверцята шафи, помітив, як на нього обернулися, задоволено подумав, що добився саме того, чого добивався, і дістав з полиці французьку книжку в чудовій сап'яновій оправі.

… У найтяжчі хвилини життя Штірліца рятувала книга. Все життя він був вдячний батькові за те, я к той навчив його читати; хлопчиком він уже привчився з головою поринати в книгу, ставати учасником дійства; він слухав і бачив розмови героїв, думав разом з ними і засинав щасливим, знаю їй, що завтра він зустрінеться з новими друзями, що, як і він, мають відпочити: герої книжок також стомлюються, бо вони не тільки вбирають у себе мислячі погляди мільйонів очей, а й віддають себе цим мільйонам читачів, — таємничо влаштований світ, пізнавати його ще треба й пізнавати…

… Він погортав сторінки книжки й зразу почув говір Парижа; боже мій, яка чудова мова Франції, недаремно Пушкін відчував її, як рідну, а радісне сприймання чужої Краси доступне тільки найталановитішим, які наділені не лише розумом,