Читати книгу - "Трістрам Шенді"

та страхітливими вимогами, від яких відразу ж згорнулося б молоко, на якому замішана була речовина дядька Тобі, – ні, то було око, повне привітності – поступливе – балакуче – не таке, як труби поганого органа, грубим тоном, властивим багатьом очам, до яких я звертаюсь, – але м’яким шепотом – схожим на останню тиху розмову вмираючого святого. – «Як можете ви жити так незатишно, капітане Шенді, наодинці, без подруги, на груди якої ви б схиляли голову – або якій би довіряли свої турботи?»

То було око —

– Але якщо я скажу ще хоч слово, я сам у нього закохаюся.

Воно погубило дядька Тобі.

Розділ XXVІ

Ніщо не показує характерів мого батька і дядька Тобі в такому цікавому світлі, як їх різна поведінка в одному і тому ж випадку, – я не називаю любові нещастям, позаяк переконаний, що вона завжди слугує для блага людського серця. – Великий Боже! що ж вона мала зробити з серцем дядька Тобі, коли він і без неї був уособленням доброти!

Мій батько, як це видно з багатьох паперів, що залишилися після нього, був до одруження дуже схильний до любовної пристрасті – але внаслідок властивого його натурі комічного нетерпіння, дещо кислуватої властивості, він ніколи їй не підкорявся по-християнськи, а плювався, пирхав, шумів, брикався, робився сущим бісом і писав проти переможних очей найїдкіші філіппіки, які коли-небудь було писано. – Одну з них, віршовану, спрямовано проти чийогось ока, яке протягом двох чи трьох ночей уряд не давало йому спокою. У першому пориві обурення проти нього він починає так:

Ну, око, й шкоди ж наробило ти – Не менш, ніж турки, нехристи, жиди![393]

Словом, поки тривав припадок, батько тільки й робив, що лаявся, лихословив, сипав прокляттями – проте не з такою методичністю, як Ернульф, – він був занадто гарячий; і без Ернульфової політичності – бо батько хоча і проклинав направо і наліво з найнетерпимішою пристрасністю все на світі, що так чи інакше сприяло і допомагало його любові, – проте ніколи не завершував розділу своїх проклять інакше, як лайнувши й себе на додачу, як одного з найзапекліших дурнів і хлюстів, – говорив він, – яких тільки світ зроджував.

Дядько Тобі, навпаки, прийняв те, що сталось, мов ягня, – сидів смирно і давав отруті розлитись у своїх жилах без усякого опору – при найсильніших загостреннях болю у своїй рані (як і в той час, коли його мучила рана в паху) він жодного разу не кинув жодного дратівливого чи невдоволеного слова – він не хулив ні себе, ні землі – не думав і не говорив погано ні про кого й ні в якому відношенні; самотньо та задумливо сидів він зі своєю люлькою – дивився на свою кульгаву ногу – та випускаючи часом сумне охохо! звуки якого, змішуючись із тютюновим димом, не турбували нікого на світі.

Повторюю – він сприйняв те, що сталося, мов ягня.

Спочатку він, щоправда, припустився з цього приводу помилки; бо того самого ранку він їздив із моїм батьком рятувати красивий гай, який декан і капітул розпорядилися зрубати на користь жебраків,[394] тоді як названий гай, добре видний із будинку дядька Тобі, робив йому неоцінимі послуги при описі битви під Віннендалем,[395] – і від занадто великої рисі (дядько квапився врятувати гай) – на незручному сідлі – нікудишнього коня і т. д. і т. д. – сталося те, що під шкіру нижньої частини тулуба дядька Тобі стала проникати серозна частина крові – перші скупчення якої дядько Тобі (що не мав іще ніякого досвіду в любові) сприйняв за складову частину своєї пристрасті. – Але коли пухир, натертий сідлом, лопнув – а внутрішній залишився, – дядько Тобі відразу зрозумів, що рана його не нашкірна – а пройшла в саме серце.

Розділ XXVІІ

Люди соромляться бути доброчесними. – Дядько Тобі мало знав людей; тому, відчувши себе закоханим у місіс Водмен, він зовсім не думав, що з цього треба робити більше таємниці, ніж, наприклад, у тому випадку, якби місіс Водмен порізала йому палець зазубленим ножем. Але хоч би навіть дядько Тобі думав інакше – однаково, він настільки звик бачити в Трімі відданого друга і знаходив щодня стільки нових доказів його відданості – що не міг би змінити свого ставлення до нього і не оповістити його про те, що сталося.

– Я закоханий, капрале! – сказав дядько Тобі.

Розділ XXVІІІ

– Закохані! – вигукнув Трім, – ваша милість були ще зовсім здорові позавчора, коли я розповідав вашій милості історію про короля богемського. – Богемського! – мовив дядько Тобі – й замислився. – Що сталося з цією історією, Тріме?

– Вона у нас якось загубилася, з дозволу вашої милості, – але ваша милість були тоді так само далекі від любові, як ось я. – Це сталося зараз же після того, як ти пішов із тачкою, – з місіс Водмен, – мовив дядько Тобі. – Вона мені загнала кулю ось сюди, – додав дядько Тобі – показуючи пальцем на груди. —

– Вона так само не може витримати облогу, з дозволу вашої милості, як не може літати, – вигукнув капрал. —

– Але оскільки ми сусіди, Тріме, – найкраще, на мою думку, спочатку чемним чином її завідомити, – сказав дядько Тобі.

– Якби мені вистачило сміливості, – сказав капрал, – не погодитися з вашою милістю…

– Навіщо ж тоді я розмовляю з тобою, Тріме? – м’яко зауважив дядько Тобі. —

– Так я б насамперед, з дозволу вашої милості, сам повів на неї нищівну атаку – і вже потім заговорив чемно – адже якщо вона наперед що-небудь знає про те, що ваша милість закохані… – Спаси Боже! – вигукнув дядько Тобі, – вона зараз знає про це не більше, Тріме, – ніж дитя, що не народилося. —

Золоті серця! —

Місіс Водмен уже двадцять чотири години тому найґрунтовнішим чином розповіла про те, що сталося місіс Бригітті – і саме зараз тримала з нею раду з нагоди легких побоювань відносно результату справи, які Диявол, що ніколи не спить де-небудь у канаві, заронив їй у голову, – не давши їй доспівати й до половини подячне славослів’я. —

– Я страшенно боюся, – сказала вдова Водмен, – що якщо я вийду за нього заміж, Бригітто, – бідолашний капітан не насолоджуватиметься здоров’ям через свою страшну рану в паху. —

– Можливо, мадам, вона не така вже велика, – заперечила Бригітта, – як ви побоюєтесь, – і крім того, я гадаю, – додала Бригітта, – що вона засохла. —

– Я