Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

Протягом нинішнього століття практично всі сили, що діяли на східноєвропейській сцені у той чи інший час намагалися розіграти “закарпатську” карту: найбільш явно — Угорщина та Чехо-Словаччина, але також і Росія (як царська, так і радянська), і, меншою мірою — Німеччина, Польща та Румунія. Політичний статус Карпатської України в цьому столітті змінювався декілька разів. До 1918 р. вона належала до угорської частини дуалістичної монархії. В результаті післявоєнного мирного врегулювання ця територія стала провінцією новоствореної Чехо-Словацької республіки. 1939 р. вона була знову анексована Угорщиною і врешті в 1945 р. включена до складу Радянського Союзу.

Метою цих попередніх зауваг було дати короткий огляд багатої на події історії Карпатської України, а також показати, що ця історія справді містить у собі “чимало універсальних вартостей”.

ПРАЦЯ ПОЛА Р. МАГОЧІ: ДЕКІЛЬКА КРИТИЧНИХ ЗАУВАЖЕНЬ

Опублікована декількома європейськими мовами наукова, напівнаукова та публіцистична література про Карпатську Україну на диво багата[674]. Але саме Полу Р. Магочі{101} належить заслуга написання першої англомовної монографії про сучасну історію цього краю. Нещодавно професор Магочі доповнив свою основну працю дослідженням про українську меншину Пряшівського краю в Чехо-Словаччині[675]. Я маю намір детально розглянути його попередню, основну, публікацію; друге дослідження буде коротко розглянуте наприкінці цієї статті.

Книжка “Формування національної ідентичності: Підкарпатська Русь, 1848–1948” (“The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rus’, 1848–1948”) являє собою товстий том обсягом понад 600 сторінок, з яких менше половини становить основний текст праці; далі йдуть чотири великих додатки, примітки, величезна бібліографія, що складається аж із 2 279 позицій, і покажчик. Автор використовував публікації різними мовами, зокрема, угорською, чеською, словацькою, російською та українською. Крім того, він працював у чехо-словацьких архівах і особисто розмовляв із деякими ще живими учасниками політичного та культурного життя Карпатської України у міжвоєнний період. Завдяки солідній базі фактичної інформації та ясності викладу книжка Магочі залишиться зразковою працею на цю тему. Вона заслужено привернула увагу спеціалістів з історії та політичного розвитку Східної Європи, і на неї вже з’явилося багато відгуків та рецензій.

Професор Магочі не ставив собі за мету написати повну історію Карпатської України. Хронологічно його дослідження обмежене одним століттям (1848–1948) — тобто від Весни народів до перших років після другої світової війни. Два розділи, що стосуються періоду до першої світової війни, певною мірою, поверхові: зацікавлений читач може звернутися до німецькомовної монографії Івана Жегуца, який пише про ту добу грунтовніше[676]{102}. Про перші радянські роки трохи сказано в останньому розділі. Основну частину праці присвячено двадцяти рокам чехо-словацького режиму (1919–1939), і тут автор справді першопроходець. Докладно зупиняючись на політичному та культурному розвитку Підкарпатської Русі у міжвоєнний період (як тоді ця територія офіційно називалася) він, проте, майже не звертав уваги на соціально-економічні умови[677].

Тематична спрямованість праці Магочі вказана в її назві — “формування національної ідентичності”. Карпатська Україна — один із тих відсталих районів Європи, населення яких ще й у нашому сторіччі довгий час не мало викристалізованої національної свідомості. Професор Магочі поставив за мету дослідити окремі угрупування карпато-українського народу, особливо його інтелігенцію, намагаючись знайти відповідь на прості, але життєво важливі питання: “Хто ми? До якої національності належимо?” Це проблема не тільки локального значення тому, що вона дає нам зразок т. зв. “case study” — окремого дослідження у галузі вивчення націотворчих процесів, які відіграли і далі відіграють важливу роль у сучасному світі.

Три національних орієнтації вели між собою боротьбу за прихильність населення Карпатської України: проросійська, проукраїнська і третя, яку Магочі називає “русинофільською”. Русофіли й українофіли ототожнювали себе відповідно з російською і української націями, тимчасом як русинофіли бажали, щоб їхній народ розвинувся до окремої національності. Ці три течії зародились у другій половині XIX — початку XX ст., коли питання національної ідентичності почало обговорюватися в невеличких гуртках закарпатської інтелігенції, майже всі члени яких були греко-католицькі (уніатські) священики. Селянство, що в переважній більшості було неписьменним і жило в напівфеодальних умовах, ці суперечки назагал не зачепили. Конфлікт вийшов на поверхню за часів ліберального чехо-словацького режиму й відіграв вирішальну роль у політичному та культурному житті краю в 1920–1930-ті роки. На той час питання національної ідентичності вийшло з інтелігентських кіл у широкі маси. Не виникає сумнівів щодо остаточного результату цієї боротьби. Магочі правильно описує ситуацію у сучасному підрадянському Закарпатті: “Всі без винятку представники молодшого покоління зараховують себе до української національності, вважають себе частиною всього українського народу” (с. 267).

Схвалюючи вибір професором Магочі важливого предмета досліджень і віддаючи належне його взірцевій ретельності, я, однак, не вважаю його дослідження цілком задовільним. Мої зауваження стосуються не самого викладу фактів, а радше розставлення акцентів та інтерпретації. Фактичні помилки виправити досить легко. Завдання рецензента стає складнішим, коли він мусить поставити під сумнів авторське тлумачення фактів. Треба не лише точно відтворити застосовані в розглядуваній праці аргументи, але й подати, хоча б у загальних рисах, альтернативну, переконливішу інтерпретацію.

До трьох національних орієнтацій у Закарпатті професор Магочі ставиться не зовсім безсторонньо. Попри його вдавану наукову неупередженість, ми не зробимо йому кривди, твердячи, що його симпатії явно на боці так званої русинофільської течії. Звичайно, професор Магочі, як і будь-хто інший, має право на свої особисті симпатії, але, на жаль, його ухил вплинув на історичну розважливість і, в окремих випадках, спонукав перекручувати факти, щоб вони узгоджувалися з його упередженими поглядами.

Бачимо це, по-перше, у питанні вибору термінології. Магочі постійно називає народ, про який пише, русинами (Rusyns), твердячи, що цю назву вибрано тому, що нею користуються місцеві жителі та більшість їхніх лідерів (с. 272). Але ж тепер люди, про яких іде мова, називають себе українцями. Таким чином, якщо стару назву “русини” цілком можна використовувати щодо минулого періоду, то вживання Магочі у вищенаведеній цитаті теперішнього часу явно вводить в оману. Крім того, навряд чи виправдане вживання місцевої форми етноніма, коли існує стандартний англійський еквівалент. Ми ж не називаємо німців по-англійському “Deutsche”. Точний англійський еквівалент слов’янському термінові “русин” — це “Ruthenian”, використання якого виправдане давньою традицією. В латинській та німецькій формах (“Rutheni”, “die Ruthenen”) цей термін широко вживано щодо східних слов’ян (українців та білорусів) Польсько-Литовської Речі Посполитої, а пізніше до українських підданих Габсбурзької імперії. Щодо Закарпатського регіону його