Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Едіт хотілося закричати, хотілося стрибнути в Сент-Джозеф. Стрілки. Вона скрізь бачила стрілки. Вони були у неї в руках, проштрикували серця, були на стінах, на підлозі. Як безглуздий жарт, вона уявляла собі стрілу, що простромлює її голову. Ось на що вона схожа, ось що вона тягала із собою стільки років: джерело її болю, її голос, багатство й банкрутство, смішне та благословенне.

«Яка дурість!» — сказала Едіт ні до кого конкретно, ляснувши себе по голові. Вона озирнулася навколо й побачила своїх ланцманів, своїх людей. І ледь не кинулася їх обіймати.

«Бреннерман», — вимовила Едіт ім’я, яке тепер було їй огидне.

«Або Бреннерман!» — підхопив, кивнувши, цей чоловік, і його очі вже не здавалися такими ясними.

Переклад Наталі Комарової

Аллегра Гудман

(нар. 1967)

Аллегра Гудман народилася й виросла на Гаваях у традиційній єврейській родині. Перше з її напрочуд зрілих, складних оповідань було опубліковано в часописі Commentary, коли вона було студенткою 1-го курсу Гарвардського університету. Протягом наступних років навчання її оповідання продовжували з’являтися в часописах Commentary та The New Yorker, а коли їй був 21 рік, вийшла її перша збірка оповідань «Цілковите занурення» («Всі музи та феї були присутні при її народженні», писала в анотації про авторку Сінтія Озік). Навчаючись в аспірантурі Стенфордського університету й готуючись захищати дисертацію з літератури на ступінь доктора філософії, Гудман продовжувала публікувати оповідання, більшість яких друкувалися в часописі The New Yorker. Її друга книжка, роман в оповіданнях «Сім’я Марковіц», вийшла 1996 року й здобула надзвичайно схвальні відгуки критики. Як і в першій збірці Гудман, у цій книжці ясна, точна мова поєднується із сатиричним поглядом на дрібні, абсурдні деталі. Оповідання Гудман часто бувають лукаво-дотепними, але ніколи — вульгарними. Найбільшу увагу в своїх творах письменниця приділяє конфлікту між ортодоксальністю (релігійною та інтелектуальною) та ліберальними силами сучасного суспільства. Аллегра Гудман живе й працює в Массачусетсі.

Capa

Capa паркується біля Центру єврейської громади у Великому Вашингтоні. Її містка сумка разом із пачкою перевірених контрольних лежить поруч на сидінні. Кожну з цих письмових робіт вона щедро прикрасила своїми зауваженнями, написаними зеленим чорнилом, бо червоне студентів лякає. Кілька років тому Сара відвідала низку педагогічних семінарів і тепер ретельно застосовує методи, яких там навчилася. Її студенти, всі дорослі, завжди відзначають її теплоту й материнське ставлення. Вони не здогадуються, що це складові Сариного професіоналізму. Вони не бачать усередині неї вчительку, яку то охоплює відчай, то душить сміх.

Вона дістає пудреницю, підфарбовує губи, бере всі папери та сумку й широким кроком заходить до будівлі. Вона йде швидко та впевнено. В неї коротке посивіле волосся, очі в молодості були блакитними, а зараз стали зеленуватими із золотавими цятками. Цей курс лекцій має назву «Креативний мідраш[302]» і поєднує в собі літературну творчість із вивченням Біблії. Як і коментатори у збірці «Мідраш», студенти пишуть власні інтерпретації, варіації та фантазії на біблійні теми. Сара сама розробила цю концепцію й дуже задоволена нею, бо вона розв’язує стільки проблем водночас! Цей метод спонукає студентів спиратися не лише на власний досвід і паралельно задовольняє їхню потребу в психотерапії — адже вони легко знаходять у Святому Письмі архетипи власних проблем. А понад усе «Креативний мідраш» змушує студентів читати й завдяки цьому усвідомлювати, що вони аж ніяк не перші, хто щось відчуває, думає або пише. Вона завжди починає перший день занять на курсі із прослуховування запису «Фантазії на тему Томаса Талліса» Воана-Вільямса[303].

Зараз пів на шосту, й вони всі чекають на неї, з відкритими на чистому аркуші зошитами, з ручками напоготові. Вони полюбляють ручки: перові, триколірні кулькові, і навіть такі, що мають у запасі дванадцять балончиків із різними чорнилами. «П’ятнадцять хвилин на вільну тему», — каже Сара, й вони починають вкривати літерами білі сторінки своїх зошитів. Вона спостерігає за ними. Їхній вік — від тридцяти до приблизно шістдесяти. Три жінки та один чоловік. Вони — це, за їхніми власними словами, молода матуся, домогосподарка на пенсії, акторка та ландшафтний дизайнер. Сара за ними всіма спостерігає й думає про вечерю. У неї є розморожена курка та залишки солодкої картоплі, але потрібні ще якісь овочі. Треба буде дорогою додому десь зупинитися й щось купити. Їй також потрібно ще щось. Чогось бракує, але вона не може згадати, чого. Це — щось маленьке, що швидко псується.

«Гаразд, — каже Сара. — Завершуйте». Вона чекає. «Тож почнімо. Деббі», — звертається вона до акторки. У Деббі довге волосся й блідо-блакитні очі. Ніс можна назвати досить великим. Це рішучий ніс, гарний і прямий. Усі, включно із Сарою, беруть аркуші з віршем, який Деббі написала минулого тижня, і Деббі, відкинувши назад волосся, починає декламувати речитативом:

Єва

Помідори! Ця думка виринає у Сари сама собою. Ось що їй треба купити, бо ті, що в холодильнику, зіпсувалися.