Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

на мить поглянув на неї. «Ну, і що тут поганого?» Він потягнувся та потис її.

— Сподіваюся, ви зможете їх переконати, — сказав гуркський посланець.

«Я теж».

До краю світу

 ранці їхнього дев’ятого дня в горах Лоґен побачив море. Випхався на вершину чергової неприступної до болю скелі та й побачив його. Стежка різко спускалася на пласку низовину, а за нею виднілася блискуча лінія на обрії. Він із кожним подихом мало не відчував у повітрі його запах, різкий і солоний. Якби воно не нагадувало йому так сильно про домівку, він би всміхнувся.

— Море, — прошепотів він.

— Океан, — сказав Баяз.

— Ми перетнули західний континент від берега до берега, — промовив Лонгфут, усміхаючись на весь рот. — Тепер ми недалеко.

До обіду вони підійшли ще ближче. Стежка розширилася до багнистої доріжки між полями, що були розітнуті побитими огорожами. Здебільшого то були бурі квадратики зораної землі, та деякі зеленіли свіжою травою чи пророслими овочами, а на деяких маяла якась висока сіра зимова культура, явно позбавлена смаку. Лоґен ніколи не розумівся на землеробстві, та було цілком очевидно, що цю землю хтось обробляв, до того ж недавно.

— Що за люди живуть у цій глушині? — пробурмотів Лютар, із підозрою позираючи на погано доглянуті поля.

— Нащадки першопрохідців давнини. Коли Імперія розвалилася, вони залишилися тут самі. На самоті вони в певному розумінні процвітали.

— Чуєте? — прошепотіла Ферро, примруживши очі та вже висмикуючи з сагайдака стрілу.

Лоґен підняв голову та прислухався. Якесь гупання, що йшло луною звіддаля, а тоді — тонкий голос на вітрі. Він поклав руку на руків’я меча й пригнувся. Підкрався до буйної ділянки живоплоту та зазирнув за нього, а поряд те саме зробила Ферро.

Посеред зораного поля боролися з пеньком двоє чоловіків: один рубав його сокирою, а другий стежив за цим, уперши руки в боки. Лоґен стурбовано ковтнув. Ці двоє не здавалися дуже загрозливими, та зовнішність буває оманливою. Вони вже давно не зустрічали живих істот, які б не намагалися їх убити.

— Спокійно, — пробурмотів Баяз. — Ніякої небезпеки тут немає.

Ферро недоброзичливо поглянула на нього.

— Ти нам це вже казав.

— Нікого не вбивайте, поки я вам не скажу! — процідив маг, а тоді гукнув невідомою Лоґенові мовою й помахав рукою над головою у вітальному жесті.

Двоє чоловіків різко розвернулися й витріщилися з роззявленими ротами. Баяз гукнув знову. Землероби перезирнулись, а тоді поклали свій реманент і неквапом підійшли.

Зупинилися вони за кілька кроків. Ці двоє видалися потворними навіть Лоґенові: низенькі, присадкуваті, з грубими рисами облич, убрані в безбарвний робочий одяг, перелатаний і заплямований. Вони нервово дивилися на шістьох незнайомців і особливо на їхню зброю, так, наче ще ніколи не бачили таких людей чи таких речей.

Баяз тепло заговорив до них, усміхаючись, махаючи руками та показуючи на океан. Один кивнув, відповів, знизав плечима й показав на стежку. Вийшов крізь дірку в огорожі з поля на дорогу. Чи принаймні з м’якої землі на тверду землю. Він жестом запросив їх іти слідом, тим часом як його товариш із підозрою стежив за цим із протилежного боку кущів.

— Він приведе нас до Конейл, — сказав Баяз.

— До кого? — пробурчав Лоґен, але маг не відповів. Він уже крокував за землеробом на захід.

У важких сутінках під похмурим небом вони сунули порожнім містечком слідом за своїм безрадісним провідником. Неймовірно обділений природою хлопака, подумалося Джезалеві, але його досвід показував, що селяни рідко бувають гарними з себе, а він гадав, що вони приблизно однакові в усьому світі. Вулиці були запорошені й безлюдні, порослі бур’янами та закидані сміттям. Багато будинків стояли занедбані, пухнасті від моху та обплетені повзучими рослинами. Ті декілька, що мали ознаки заселення, здебільшого були занехаяні.

— Здається, що тут також померкла велич минулого, — не без розчарування зауважив Лонгфут, — якщо вона й справді колись тут була.

Баяз кивнув.

— У наш час величі обмаль.

Із занедбаних будинків відкривався вигляд на широку площу. Довкола неї якийсь забутий садівник висадив декоративні сади, та газони там були ріденькі, клумби обернулися на тернові кущі, а дерева стояли зів’ялі та скарлючені. Із цього повільного занепаду здіймалася величезна приголомшлива будівля чи, точніше, купа будівель різних дивних форм і стилів. Серед них виростали три високі круглі вежі з загостреними вершинами, що були з’єднані біля фундаменту, але вище розділялися. В однієї вершина була зламана; дах у неї давно провалився, відкривши оголені крокви.

— Бібліотека... — прошепотів Лоґен собі під носа.

Джезалеві ця будівля геть не здавалася схожою на бібліотеку.

— Справді?

— Велика західна бібліотека, — промовив Баяз, коли вони перетнули занепалу площу у високій тіні цих трьох напіврозвалених веж. — Тут я зробив свої перші невпевнені кроки на шляху Мистецтва. Тут мій учитель навчив мене Першого закону. Навчав мене його знову та знову, поки я не зміг бездоганно проказувати його напам’ять всіма відомими мовами. Це було місце навчання, дивовижне й дуже красиве.

Лонгфут втягнув повітря крізь зуби.

— Недобре час обійшовся з цим місцем.

— Час не буває добрим.

Їхній поводир вимовив кілька коротких слів і показав на високі двері, вкриті облупленою зеленою фарбою, а тоді почовгав геть, дивлячись на них усіх із надзвичайною підозрою.

— Допомоги просто не домогтися, — зауважив Перший з-поміж магів, провівши поглядом землероба, який хутко втік, а тоді підняв свій жезл і тричі добряче стукнув у двері. Запала довга тиша.

Джезаль почув, як Ферро перепитала:

— Бібліотека? — Їй це слово, схоже, було незнайоме.

— Для книжок, — пролунав голос Лоґена.

— Книжки, — пирхнула вона. — Марнування часу, бля.

Із-за воріт було чутно відлуння нечітких звуків: хтось усередині наближався під роздратоване бурмотіння. Тепер клацнули та скреготнули замки, і побиті двері з рипінням відчинилися. На них зачудовано витріщився літній і досить сильно зсутулений чоловік. У нього на вустах застигло незрозуміле лайливе слово, а його зморщене лице з одного боку злегка освітлювала запалена свічка.

— Я Баяз, Перший з-поміж магів, і я прийшов у справах до Конейл.

Слуга продовжив на них витріщатися. Джезаль мало не очікував, що з його беззубого рота витече цівка слини — так широко він був роззявлений. Тут явно приймали небагато відвідувачів.

Однієї мерехтливої свічки було жалюгідно