Читати книгу - "Ловець снів"

Роберта не відривала очей від Овена, з кожним вимовленим реченням її обличчя неначе старішало, мов у якійсь недобрій пришвидшеній кінозйомці.

— Так, — сказала вона, — так, я розумію, ви хочете знайти Джонсі… зловити його, але що він хоче зробити? І якщо він приїжджав сюди, чому не зробив це тут?

— Мем, я не можу відповісти на ці запитання…

— Bоa, — несподівано промовив Даддітс. — Оусі оіна воа.

«Вона? — розхвилювавшись, подумки запитав Овен у Генрі. — Яка вона? Хто це?»

«Не переймайся, — відповів Генрі, і відразу ж голос у голові Овена зробився ледь чутним, нерозбірливим. — Нам уже час».

— Мем, місіс Кейвелл. — Овен знову взяв її за руки, дуже обережно. Генрі любив цю жінку (хоч безпардонно не згадував про неї понад десять років), і Овен розумів чому. Вона випромінювала щось, якусь добру ауру. — Нам час іти.

— Ні. О, будь ласка, скажіть «ні».

Знову потекли сльози, вона заплакала.

«Не треба, леді, — захотілося сказати Овенові. — Усе й так дуже погано. Будь ласка, не треба».

— Сюди йде людина. Дуже погана людина. Ми повинні піти до того, як вона з’явиться.

Розгублене, нещасне обличчя Роберти освітилося рішучістю.

— Гаразд. Повинні то повинні. Але тоді я їду з вами.

— Ні, Роберто, — похитав головою Генрі.

— Так, так! Я про нього дбатиму! Даватиму пігулки… преднізон… захоплю лимонні тампони, і…

— Аммо, лиася у.

— Ні, Дадді, ні!

— Аммо, лиася у! Ееці! Ееці! — усе більш збуджено повторював Даддітс. «Мамо, лишайся тут. У безпеці…»

— У нас дійсно більше немає часу, — нагадав Овен.

— Роберто, — сказав Генрі. — Будь ласка.

— Дозвольте мені їхати! — вигукнула вона. — Він — це все, що в мене є!

— Аммо, — сказав Даддітс зовсім не дитячим голосом. — Лиася… у.

Роберта подивилася на нього і відразу ніби поникла.

— Гаразд, — сказала вона. — Ще хвилину. Зараз щось принесу.

Вона сходила до кімнати Даддітса й повернулася з паперовим пакетом, який передала Генрі.

— Це його пігулки. О дев’ятій він приймає преднізон. Не забудьте, а то в нього починається задишка і в грудях болить. Можете дати йому перкоцет, якщо попросить, а він, скоріш за все, попросить, бо через холод у нього з’являється біль.

Роберта дивилася на Генрі сумно, але без докору. А йому навіть хотілося побачити в її очах докір. Бачить Бог, іще за жоден свій учинок йому не було так соромно, як зараз. І річ навіть не в тому, що в Даддітса лейкемія, а в тому, що він так давно і важко хворий, а вони навіть не здогадувалися про це.

- І лимонні тампони не забудьте, але змащуйте тільки губи, бо в нього останнім часом ясна сильно кровоточать і лимонний сік щипає. Тут і вата в ніс, якщо піде кров. Ах, так, і катетер. Бачите, на плечі?

Генрі кивнув. Пластикова трубка, що стирчить із пов’язки. Вигляд катетера викликав у Генрі сильне відчуття dйjа vu .

— Коли будете виходити, прикривайте його… Доктор Бріско глузує з мене, але я завжди боюся, що холод проникне всередину… підійде і шарф… навіть носовичок…

Вона знову плакала і вже не могла стримати схлипів.

— Роберто… — почав Генрі, теж поглядаючи на годинник.

— Я подбаю про нього, — пообіцяв Овен. — Я свого тата доглядав до самої смерті, тому знаю і про преднізон, і про перкоцет.

І навіть більше: сильнодійні стероїди, ще потужніші болезаспокійливі. А в кінці марихуана, метадон і, нарешті, чистий морфій, набагато кращий за героїн. Морфій — найніжніше знаряддя смерті.

Він відчув її присутність у голові — дивне лоскітливе відчуття, немов босі ступні, такі легкі, що майже не торкаються землі. Лоскітливе, але не можна сказати, що неприємне. Вона намагалася зрозуміти, правду він сказав про батька чи збрехав. То був скромний подарунок від її дивовижного сина. Овен зрозумів: вона так давно користувалася ним, що вже навіть перестала усвідомлювати це… як Бобер, друг Генрі, який постійно жував зубочистки. Дар не був таким сильним, як у Генрі, але вона все-таки дещо могла, і Овен щиро зрадів, що зараз сказав це.

— Не лейкоз, — сказала вона.

— Рак легень. Місіс Кейвелл, нам дійсно час…

— Мені потрібно дати йому ще дещо.

— Роберто, ми не можемо… — почав Генрі.

— Я зараз, зараз.

Вона втекла на кухню.

Цієї миті Овена, мабуть, уперше охопив справжній страх.

— Курц і Фредді з Перлмуттером… Генрі, я не відчуваю, де вони! Я їх загубив!

Генрі відкрив паперовий пакет і зазирнув усередину. Те, що він побачив там, зверху на коробочці лимонних гліцеринових тампонів, змусило його заклякнути. Він відповів Овенові, але голос його, здавалося, долинав із далекого кінця ще не відкритої долини — та що там не відкритої, про її існування ніхто навіть не підозрював. Така долина існувала , нині він це точно знав. Часова западина. Ні, Генрі, звичайно, не міг і не став би стверджувати, що до нього не приходила думка про подібне місце, але, Боже, ну чому за весь цей час він зрозумів так мало ?

— Вони щойно проминули з’їзд 29, — сказав Генрі. — За двадцять миль від нас. Можливо, ближче.

— Що це з тобою?

Генрі засунув руку в коричневий паперовий пакет і витяг невелику конструкцію з ниток, схожу на павутину, яка висіла над ліжком Даддітса тут і в будинку на Мейпл-лейн до того, як помер Алфі.

— Даддітсе, де ти взяв це? — запитав він, хоча, звичайно, вже знав відповідь. Цей ловець снів був меншим за той, що висів під стелею у великій кімнаті «Діри в стіні», але в іншому нічим не відрізнявся від нього.

— Ое, — сказав Даддітс, не зводячи очей з Генрі. Він ніби досі не міг повірити, що Генрі поруч. — Ое иав. А ізво, иень оу.

Хоча можливість читати чужі думки стрімко випаровувалась, у міру того як тіло долало байрус, Овен легко зрозумів ці слова. «Бобер прислав, — сказав Даддітс. — На Різдво тиждень тому». Люди з синдромом Дауна мають труднощі з визначенням таких понять, як минуле і майбутнє, й Овен підозрював, що для Даддітса будь-яке минуле — це «той тиждень», а майбутнє — «наступний». Овен подумав, що, якби так вважали всі, у світі було б набагато менше печалі й ненависті.

Подивившись на ловця снів, Генрі сховав його в пакет саме тієї хвилини, коли повернулася Роберта. Побачивши, по що вона бігала, Даддітс розплився в посмішці.

— Убі-у! — вигукнув він. — Оя аіка!

Він схопив валізку й розцілував матір в обидві щоки.

— Овене, — сказав Генрі, блискаючи очима. — У мене дуже гарні новини.

— Викладай.

— Виродки тільки-но застрягли: трактор із причепом перекинувся, якраз біля з’їзду