Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Пам’ятки роменської культури поширені в Лісостепу і південних районах Полісся Дніпровського Лівобережжя, а також у суміжних районах Росії і Білорусі. Західний кордон роменської культури проходить по Дніпру. Загальна хронологія культури визначається в межах від другої половини VIIІ по Х ст.

Роменські городища розташовані на високих крутосхилих берегових мисах, займають підвищення, які панують над місцевістю і максимально пристосовані для оборони. З напольного боку мису чи останця, а інколи по всьому периметру, споруджували вали і рови, ескарпували схили. Городища в річкових долинах («болотяні») оточували кільцевими валами. На земляних валах, що насипали разом із копанням ровів, споруджували частокіл або стіну з товстих колод, які закріплювали в горизонтальному положенні між вертикальними дерев’яними стовпами. На низці городищ зафіксовано використання каменю при будівництві фортифікаційних споруд.

До більшості роменських городищ із напольного боку примикали селища, розміри яких інколи перевищували площу городища. І на городищах, і на селищах житла розташовані групами.

Стіни жител-напівземлянок роменської культури облицьовані колодами, укріпленими вертикальними стояками, рідше зрубної конструкції. Печі кубоподібної форми, вирізані в материкових останцях в одному з кутів. У останці вирізували топку з арочним склепінням і отвором для горщика. У конструкції склепіння і для його ремонту використовували глиняні блоки різноманітної форми («конуси», «вальки»). Поширеною деталлю внутрішнього облаштування жител є пристінні виступи, що слугували основою для лав-лежанок.

Поховальні пам’ятки роменської культури представлені курганними могильниками. Зафіксовано три головних типи поховального ритуалу — тілоспалення поза межами могили і захоронення решток кремації в урні, тілоспалення на місці поховання, а також тілопокладення.

Керамічний посуд роменської культури ліпний. Переважають горщики з найбільшим розширенням у верхній частині, які мають широку горловину і конусоподібний тулуб. Більшість із них у верхній частині орнаментовані. Побутували також слабопрофільовані (банкоподібні) посудини, миски, кухлі, сковорідки.

З кольорових металів виготовлено прикраси, більшість з яких містяться в скарбах — Суджанському, Івахниківському, Полтавських, Новотроїцьких. Це срібні і бронзові пластинчасті та дротяні браслети, шийні гривни, каблучки, антропо- і зооморфні бляшки, пряжки, ланцюжки, сережки, а також пастові та скляні намиста тощо. Звертають на себе увагу спіральні скроневі кільця, які присутні лише серед роменських старожитностей і вважаються ознакою сіверян. Звичайними деталями одягу в роменській культурі були бронзові бубонці і ґудзики.

Роменська культура формується на основі волинцевської і, своєю чергою, стає одним з компонентів формування давньоруської культури. Роменська культура, як і генетично з нею пов’язана волинцевська, належали північно-східному східнослов’янському угрупованню — сіверянам, які згодом увійшли до складу Київської Русі.

Основні риси матеріальної культури східних слов’ян продовжують існувати в давньоруській культурі, що свідчить про історичну послідовність розвитку східного слов’янства. Єдність і відмінність слов’янської культури в різних областях її території пояснюється складністю історичного розвитку східних слов’ян у другій половині I тис. н. е.

Слов’яни у Європі

Любомир Михайлина, Наталія Абашина

Велика слов’янська міграція стала заключним етапом Великого переселення народів і одним із визначальних чинників європейської історії. Саме велике розселення слов’ян на величезних просторах Східної, Центральної та Південної Європи в V–VIIІ ст. привело до їхнього наступного поділу на східних, західних і південних, а також започаткувало процеси подальшої диференціації у межах кожної із цих груп.

Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення були спрямовані на південний захід, до кордонів Візантійської імперії. Там, за Дунаєм, можна було знайти не лише хліб насущний, але і скарби та полон, за який можна було отримати викуп. Але шлях на і за Дунай для слов’ян був непростим і досить довгим.

Спочатку анти (археологічний еквівалент — пеньківська культура) приходять з Наддніпрянщини на Поділля, змішуючись у Подністров’ї зі склавинами (празько-корчацька культура). Це населення, а також склавини з Волині просуваються у Прикарпаття, на Прут і Сірет, а вже звідти — вирушають у Подунав’я. У межиріччі Прута і Сірету на території Румунії міститься досить велика група поселень празько-корчацької культури того часу.

«Дунайці» та інші нові мешканці Європи

Унаслідок наступної взаємодії слов’ян і місцевого населення у Нижньому Подунав’ї формується нова спільнота, яка відповідає дунайським слов’янам («данайцям») візантійських писемних джерел. Домінуючим компонентом у цьому строкатому населенні, до складу якого потрапило населення римських провінцій та прикордоння Імперії, були слов’яни. Саме вони принесли невідомі місцевим традиції спорудження квадратних напівземлянок, поховання за обрядом кремації (про яке місцеві християни призабули), «пальчасті» фібули дніпровських типів. Певне місце у цій спільноті посідали й полонені, яких тисячами приводили сюди з далеких балканських походів, які сягали території Еллади. З писемних джерел відомо, що бранці жили серед слов’ян до викупу, виконуючи різноманітну господарську роботу, а через певний час навіть могли залишитися і назавжди, вже як повноправні члени спільноти.

Окремі невеликі групи слов’янського хліборобського населення вже в першій половині VI ст. потрапляють у південні гірські райони Трансільванії, колишню провінцію Дакія. У VI ст. слов’яни з верхів’їв Сану і Дністра перетнули Карпати і облаштувалися у Потиссі. Заселення слов’янами Тисо-Дунайської улоговини здійснювалося різними шляхами — від пониззя вгору по Дунаю, через Моравські ворота, через перевали в Полонинських і Трансільванських Карпатах.

Заселення слов’янами території сучасних Словаччини і Чехії почалося наприкінці V — на початку VI ст. Племена склавинів (культура прага-корчак, вона ж «празька») з початку VI ст., рухаючись угору по Дунаю розселяються в нижній течії річки Сави, потім продовжуючи шлях по ріках Ваг і Грон, з’являються на землях сучасної Словаччини. Уже із західної Словаччини у першій половині VI ст. почалося слов’янське заселення східної Моравії, а потім і Чехії.

У VI ст. склавини заселили Чеську долину. Спочатку вони рухалися вгору по Йиглаві, притоку Морави, а далі по Лужниці й Влтаві. Сьогодні на території Словаччини і Чехії відомо більш як 100 слов’янських пам’яток цього часу. Вони сконцентровані в Південно-Західній Словаччині (по річках Ваг і Нітра), у Південно-Східній Моравії (по річках Дія й Морава), у Центральній і Північній Чехії (по Ельбі та її притоках Влтаві й Огрже). Кілька поселень VI–VII ст. досліджено на території Праги. Одне з них, досліджене археологом-українцем Іваном Борковським, дало назву слов’янській археологічній культурі — «празькій».

На усіх слов’янських поселеннях на теренах Європи був поширений один тип жител — невеликі напівземлянки, наближеної до квадрату форми зі стінами зрубної або каркасно-стовпової конструкції та піччю-кам’янкою у куті. Поблизу поселень містилися ґрунтові (безкурганні) і курганні могильники з похованнями за обрядом кремації.

Усі ранньосередньовічні слов’янські пам’ятки на землях Чехії, Моравії і Словаччини належать до празько-корчацької культури і надзвичайно схожі з пам’ятками цієї культури на території України. Ця схожість виявляється в усіх рисах, аж до дрібних деталей, від горщиків із хвилястим декором до згаданого вище типу жител із пічкою-кам’янкою, і так триває аж до VIII ст.

Хоча етнонім «склавини», зафіксований сусідами-візантійцями, поступово поширився на все слов’янство, починаючи з VII ст. у писемних джерелах уже рідко вживається ця узагальнена назва, частіше зазначаються назви окремих слов’янських племен та їхньої протодержави — «Славінії». Розселення привело до значних змін у племінній структурі. Деякі племена були розділені на кілька груп, які осіли у різних районах Європи, через що деякі назви племен дублюються. Так, відомі дуліби на Волині і дуліби на Балканському півострові, хорвати (білі) у Прикарпатті і хорвати у Далмації, Східній Чехії і навіть у верхів’ях Вісли. Більшість племен є територіальними політичними новоутвореннями. Вони отримували назви за місцевостями, у яких вони опинилися. Так з’явилися тімочани (р. Тімок), струменці (р. Струма), неретвляни (р. Неретва), моравани (р. Морава) тощо.

На початку VІ ст. слов’яни вийшли безпосередньо на Дунай, який був