Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

тоді державним кордоном Візантії і розмежовував Імперію і варварський світ. Кордон давній, його укріплювати розпочали римляни ще за кілька століть до того. Фортеці з потужними гарнізонами, укріплені міста та вимуштруване і загартоване у битвах із найсильнішими арміями того часу військо, здавалося, мало зупинити «варварів» . Однак непереборне прагнення здобичі та жага збагачення, можливість для вождів зміцнити свою владу штовхали слов’янські племена у Візантійські землі.

За доби імператора Юстина І (518–527) вже відомі систематичні військові походи слов’ян на Візантію. У правління його наступника, імператора Юстиніана І (527–565), набіги слов’ян на землі Візантії відбуваються частіше і щоразу стають потужнішими. Щоб їх зупинити, уздовж усього дунайського кордону — від Сінгідуна (суч. Белград) до Чорного моря було побудовано 80 нових фортець, відновлені старі, а також продовжилося спорудження «Довгих стін» (розпочате ще в часи гуннської навали) між Мармуровим і Чорним морями.

Спочатку рейди за Дунай передбачали повернення зі здобиччю додому, на лівий берег. Але згодом вожді вирішили, що краще зазимувати на правому березі, щоб наступного року не витрачатися на переправу. Або і взагалі залишитися жити на нових землях. Вважають, що з 551 р., коли слов’яни вперше залишилися зимувати на території Візантії, починається колонізація слов’янами Балканського півострова. Відтепер слов’яни йшли на землі Візантійської імперії не лише заради грабунку. Упродовж VI ст. невеликі групи слов’янського населення розселяються в передгір’ях у західній і центральній частині Балканського півострова. Окремі групи слов’ян поселяються також і на правому березі в пониззі Дунаю. У руїнах захопленої ними фортеці Дриструм (більш відомого у нас як Доростол, місце подвигів Святослава Хороброго) археологами виявлені все ті самі землянки з характерним набором ліпного посуду.

Обри і слов’яни в центрі Європи

У другій половині VI ст. наступ слов’ян на Візантію був на якийсь час зупинений появою в Подунав’ї тюркомовних кочовиків аварів («обрів» давньоруського літопису), які підкорили колишніх завойовників. Зауважимо, що авари були запрошені приборкати слов’ян імператором Юстиніаном І, який продовжив стару римську традицію знищувати одних «варварів» зброєю інших «варварів» . На території Паннонії й Середньодунайської низовини 569 р. був створений Аварський каганат. На сході аварські загони доходили до Побужжя, Волині і Подністров’я. Авари тримали під контролем слов’янські землі на північ від Середнього Дунаю — Поморав’я й сучасну Південну Словаччину, де відомі численні слов’яно-аварські могильники. Слов’яни стали неповноправним населенням нової держави.

До того ж аварське нашестя значною мірою спричинило міграцію слов’ян на північний захід, на землі сучасної Польщі та Східної Німеччини. Жіночі та дитячі поховання за обрядом кремації з ліпним посудом празько-корчацького й пеньківського типу на аварських могильниках у Паннонії свідчать, що слов’яни входили до складу аварських общин як підлегле населення. Водночас частина слов’ян у цьому регіоні проживала самостійно (переважно у гірських районах, мало цікавих для кочовиків), зберігаючи певну незалежність, про що свідчать комплекси празько-корчацького типу на таких поселеннях.

Стосунки із Аварським каганатом перетворилися на вагомий фактор політичної історії слов’ян. Слов’яни нерідко нападали на Візантію разом з аварами. Вдале поєднання броньованої аварської кінноти із слов’янською піхотою здатне було справити враження навіть на загартоване імперське військо. Проте це аж ніяк не виключало ні аваро-слов’янських зіткнень, ні ворожих дій аварських каганів проти слов’ян. Візантія ж зі свого боку використовувала аварів для боротьби проти слов’ян.

Авари, як і всі кочовики, були передусім зацікавлені в отриманні здобичі, з якою вони поверталися у свої землі. На відміну від них, слов’яни поступово осідали на розорених і спустошених територіях. Із 580–581 рр. слов’яни масово селилися на спустілих рівнинах Фракії та на землях Греції. На правому березі Нижнього Дунаю (придунайська північ сучасної Болгарії) відомі слов’янські поселення і могильники кінця VI ст. З початку VI ст. склавини розселяються у нижній течії річки Сави і у районі озера Балатон.

У другій половині VI ст. склавини почали розселятися в Приальпійській області, у верхів’ях Драви й Сави та суміжних землях басейну Еннса й лівобережжя Тальяменто (сучасний південь Австрії й Словенія). Розселення слов’ян здійснювалося двома шляхами — з південного заходу і з півночі. Вони здебільшого селилися в околицях римських фортець серед місцевого романського і германського населення, переймаючи їхні звичаї і ремісничі навички. Слов’яни Приальпійської зони в давньоруських літописах отримали назву хорутани.

Новий етап колонізації слов’янами Балканського півострова починається з 602 р., коли візантійські війська були змушені залишити дунайський кордон. Потужні міграційні потоки слов’ян одразу вирушили на територію Балканського півострова і Греції.

Долю тривалого військового протистояння на Балканах вирішила поразка аваро-слов’янського війська у невдалій для союзників облозі Константинополя влітку 626 р. Після неї слов’яни звільнилися з-під влади аварів. Значну роль у послабленні каганату перед Константинопольською битвою відіграв антиаварський виступ слов’ян Середнього Подунав’я під командуванням Само у 623 р.

У VI–VII ст. головна переправа слов’ян через Дунай була в його середній течії поблизу Відіна. Після переправи слов’яни просувалися на південь по правих притоках Дунаю, а далі рухались двома напрямками: перший — у землі Македонії, Фессалії, Албанії, Греції, Пелопоннесу і Криту; другий — до північного узбережжя Егейського моря і до берегів Мармурового. Менша кількість переселенців направлялася вздовж правого берега Дунаю до Західного Причорномор’я. Багато слов’янських поселень і могильників VII ст. відомо на території сучасної Болгарії.

У VII ст. слов’яни розселяються у межиріччі Драви і Сави. З цієї території слов’яни проникали на альпійські простори річковими долинами Драви, Сави і Мури, йдучи проти течії. Тоді ж слов’яни окремими групами вийшли на адріатичне узбережжя Істрії.

У північній частині Балканського півострова розселення слов’ян відбувалося по річках та річкових долинах, а у південній, де була сильною протидія візантійських гарнізонів і місцевого грецького населення, слов’яни пересувалися здебільшого гористою місцевістю. Впродовж VII ст. Балканський півострів і Пелопоннес були значною мірою освоєні слов’янами. Частину романізованого населення слов’яни витіснили на захід. Іллірійці і фракійці, які лишилися, були або поглинуті слов’янами або ж переселилися у гористі райони. У VII ст. слов’яни осіли в центральних областях Балканського півострова. Найщільніше вони заселили Македонію і Фракію, а невдовзі всю Грецію.

Слов’янська міграція поширилася й на острови Середземного й Егейського морів — Крит, Евбею, Фасос, Корфу, Самос, Егіну, Тенос, а також окремі райони Малої Азії — Віфінію та Каппадокію.

Життя на нових землях

Слов’яни-переселенці активно і швидко сприймали матеріальну культуру Візантії та її провінцій. Вони влаштовували свої поселення на місці античних фортець, зруйнованих під час військових походів (Пернік), хоча загалом старі міста, які були захоплені слов’янами (Доростол, Ніш, Охрід, Сердика та ін.), перестали функціонувати як міські цент­ри. У Греції слов’яни опанували місцеві прийоми домобудівництва та споруджували житла з кам’яними цоколями, цегляними стінами і дахами з черепиці.

Слов’яни поступово втратили інтерес до військових експедицій з метою загарбання здобичі. Слов’янські колоністи на Балканському півострові та Греції переважно ставали землеробами. Вони займали поля в долинах річок і родючих рівнинах, що віддавна оброб­лялися. Розвивалося тваринництво, птахівництво, городництво і рибальство. У гірських і передгірних районах (Боснія, Сербія, північна Македонія) успішно розвивалося вівчарство. Слов’яни швидко опанували садівництво і виноградарство.

Численні археологічні матеріали свідчать про розвиток металообробки і гончарства. Посуд, зроблений ремісниками на гончарному крузі, витісняє ліпний. Виготовлені слов’янськими зброярами мечі, списи, щити, шоломи та інші види озброєння не поступалися візантійським. Слов’янське ювелірне мистецтво зазнало візантійського впливу й у техніці виготовлення, і в семантиці декору виробів.

У VII–VIII ст.