Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

груди, обіймаючи з цілого серця. Але, бувши практичною людиною, я постановив не губити хвилини і скористуватись, чим можна. Запевняючи, що я хочу принести себе в жертву науці, я прохав Тарадієнка прищепити нову спіріллу першому мені. «Таким чином, — гадав я собі, — певне, зроблюся членом громади українофілів і, значить, не буду забутий історією, як і кожний з щирих українофілів!» Але, мабуть, Тарадієнко вгадав мою мету, бо він незвичайно проникливий чоло-в’ яга.

Дбаючи про сувору замкненість і бездоганну чистоту фамілійної організації українофілів, він хитко відповів мені: «Побачимо!» Похололо в мене на серці, і, хоч я удав, ніби зовсім певен, що відповідь буде вдоволяюча, але в душі зрозумів, що ні Чоботинський, ні Позичайло, ні Охріменко, ні решта славнозвісних та високовчених українофілів ніколи не дадуть мені прищепити спіріллу...

«Коли хочеш, — додав Тарадієнко, — приходь завтра знов сюди, побачиш, як живуть наші вихованці... На сьогодні досить. Але знаєш... поки що... не кажи нікому про моє відкриття: я хочу всіх ударить несподіванкою».

IV

Сливе цілісіньку ніч не міг я заплющити ока, бо мені спало на думку, що спірілли поїдять себе взаїмно. О дев’ятій уранці я побіг до лабораторії. Приятель був уже там. Його серйозний та поважний вигляд дуже імпонував, і я мусив признати, що з нього буде дуже добрий професор. «Уяви собі, — мовив він з турботою, — желатина, мабуть, їм не до вподоби. Вони себе почувають зле». З чуттям глибокої ніжності глянув я через мікроскопа. Мікроби сиділи тихо, інколи ледве ворушачись, наче хворі, хоч на погляд були гладкі й ситі. Сиділи окремо одно від другого. «Я вперше бачу, щоб мікроби так себе почували на желатині», — сказав Тарадієнко. «Але ж, голубе мій! — відповів я. — На мою думку, їх слід посадити на іншу поживу, ніж желатина. Се ж спірілли, а не коки або карлючки. Вони, мабуть, вживають тільки пісне, особливо коли зважити, що це спірілли “ щирого українофільства!” Пам’ятаєш, що каже поет: “Пісний селедій рай знайду з пісними русинами”... Се ж каже Франко!»

«Може, й справді, — відповів Тарадієнко, — я ще вчора частину їх садовив на бульйон, але там те ж самісіньке: якісь хворі, без життя, без руху. Може, й справді вони кохаються на пісному. От ми їм зараз дамо бараболі!» І мій приятель почав готувати картопляну поживу. Упоравшись, він посадив спірілли і казав почекати до завтра. Тим часом голосно почав марити про будуччину. Він зважався об’їздити цілу Україну, роблячи по всіх більших містах відчит про своє велике відкриття з науковими демонстраціями. Звичайно, ці демонстрації не матимуть демонстративного характеру. Боронь Боже! Це тільки пошкодить і українській справі взагалі, і українській нації окремо, тим більше, що наука раз у раз єсть інтернаціональною. Тут навіть він хоче узятись до дипломатії: щоб зробити справу цілком легальною, він поперед усього подасться до Петербурга. Там він читатиме реферати про своє відкриття у петербурзькому Медичному товаристві, де президентом є особа з царської родини. Можливо, що коли велебно присвятить свою працю про spirillum президентові, то цей добуде для нього ордера. Це цілком можливо. Адже Кох дістав ордер від німецького імператора. Чим він гірший від Коха? Власне, ордер його не цікавить, але дуже важне єсть признання з боку російського уряду великих заслуг українських «щирих патріотів». Це буде зміна цілої політики російського правительства до нашої нації.

І, може, ця подія буде тією підвалиною, на якій збудується будуча доля України... Щаслива Україно! Щаслива, бо маєш таких синів.

Ми розійшлися упоєні надією на будуччину. Другого дня нам стало ясно, що й картопляна страва не до смаку спіріллам.

Тоді ми перейшли на інші страви. Нічого не помогло. Давали дуже ласу страву з усяких екстрактів — теж нічого не вдіяно. Спірілли були не веселі, худли і, здається, нездужали. Надвечір одна з спірілл зморщилась, скорчилась в клубок та й сконала. Се був натуральний кінець...

Холодна розпука огорнула нас при погляді на трупа сього так милого для нас створіння! Що, коли вони всі або поздихають, або порозривають себе? Адже тоді ми навіть не матимем доказів, що зробили відкриття, не зможемо навіть зробити препаратів, як хоче поет Самійленко. І що його на світі Божому робити? І чого вони такі хворі, такі марудні? А спірілли тільки й виявляли життя тоді, як кидались загризти одного з-поміж себе. Кидались жваво, бадьоро, і, здавалось, їх лютість зростала з поменшенням їх кількості. А кількість поменшалась значно, бо вони розривали на день по дві або й по три спірілли.

Прийшовши одного ранку до лабораторії, я вгледів мого приятеля блідо — го, схвильованого, із очевидними прикметами божевілля в очах. Вигляд його перелякав мене, і, передчуваючи щось страшне, я спитав: «Скажи! Сталось якесь нещастя?» З невимовною тугою в божевільно смутних очах хитнув він головою: «Так, нещастя! Велике, страшне, незмірне нещастя! Боже! Яке нещастя! Вони не плодяться... Не плодяться!» «Хто вони?!» — озвавсь я, зачудований. «Вони! Спірілли! — Але я... — в йому заблис божевільний огонь... — Я... Ти мусиш заховати тайну! Я... хочу сам бути їм батьком. Я хочу взяти потайний шлюб із одною молодою спіріллою. Я знайду засіб це зробити. Ха-ха-ха!» І його скажений регіт залунав по великій залі лабораторії.

Волосся устало на моїй голові. Перед мною була нова жертва науки. Я розумів, що заперечувати йому шкідливо, і тямив, що єдиний рятунок — се швидше знайти відповідну сферу, де б спірілли плодилися. Але в чому можуть плодитись спірілли? Та поки що треба рятувати приятеля. Тихо й ніжно став я вмовляти Тарадієнка і наводити його на думку, що ще не всі засоби випробувані, що ми ще не ужили ані метода Ehrlich’a, ані рецепти Gram’a. Звичайно, говорилось усе, що приносив язик. Для мене було важно виграти час, бо я був певний, що те хвилеве божевілля мого приятеля ніколи не вернеться, аби не навертати його думок на небезпечний шлях... Ледве вчув він ті імена, як вид йому став лагідніший, очі проясніли, чоло розгладилося і він вже звичайним голосом промовив: «Авжеж».

І ми вжили методи Gram’a, та вона пересвідчила нас тільки в тому, що спірілли підлягають впливу метиленової синьки, стають від неї сизими і наче трохи жвавішими. Але зрештою ми нічого не могли добитися, і я бачив, як смутнішало обличчя Тарадієнкове — ознака нового нападу хвороби.

Тоді я зважився на героїчний засіб.

«Слухай! —