Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

озвавсь я до Тарадієнка. — Я певен, що не помиляюсь. Слухай! Мені прийшла геніальна думка: коли вони не хочуть нічого ані скоромного, ані пісного, то даймо їм... варенухи. Коли вони мікроби патентованого українофільства, то мусять любити варенуху над усе!.. Хочеш, наваримо зараз!» Тарадієнко зрадів, наче дитина: «Наварім, наварім!» — підхопив він мою думку.

«Кров предків заговорила».

Ми знайшли глек і всі потрібні спеції, і я став варити так, як мене вчила іще бабуня. Була то стародавня рецепта — нині вже сливе згублена. Міцний спиртус, пахучий мед, ріжки, бодяк, гвоздичний перець, кориця, грецькі горішки і дванадцять інших спецій, яких саме — мій секрет, — назви їх не знайдете у словнику Тимченка, — були елементами, з яких робився той чудовий сік, що греки звали амброзією, а українці — варенухою. Цілий глек того солодкого трунку постановили ми в грубу, замазавши цільно покришку, і стали дожидати, коли все буде готове.

Вже надвечір витягли ми глек з груби й одіткнули. Чудовний, божественний запах розлився в повітрі й залоскотав піднебіння. Ми поналивали в шклянки гарячого трунку й похапцем стали сьорбати. Тим часом ми налили у третю шклянку: хай холоне. А як значно вихололо, а в глеці зменшилося, налили на скло й пересадили спірілли...

Мабуть, із чверть години куйовдився Тарадієнко біля мікроскопа, аж врешті голосний крик зачудування, здивування й разом розкошів вилетів з його горла: «Сюди! Швидше сюди!» Було в його голосі щось таке, що я стрепенувсь і зразу кинувся до його. «Дивись!» — гукнув він із незвичайним виразом обличчя. Я глянув і трохи не зомлів. У темнуватій жижиці, наче блискавки, гасали спірілли, перекидаючись, пустуючи і взагалі виявляючи найбільше задоволення. Де ділися їх млявість, їх хвороби? Бадьорими, сильними рухами переносились вони з одного на друге місце, зачіпаючи стрічних спірілл і пускаючи їм бісики. Вони були повні сили, повні життя. Невже це були наші спірілли? І я допитливо глянув на Тарадієнка, він угадав мої думки, бо промовив: «Це безперечно спірілли патентованого українофільства, бо ніякі інші мікроби не могли б витримати спиртуозної поживи!»

Я знов глянув у мікроскоп. Ціла громада спірілл танцювала, виробляючи якісь чудернацькі рухи. Але ті рухи наче були знаємі, наче нагадували якісь «па», додержували якогось ритму. Я став пильнувати і враз зрозумів: спірілли садили гопака!

Рясні сльози зворушення покотилися з моїх очей.

Так от де джерело сього національного танцю. І я мимоволі згадав Пастера, який каже: «Із скількох тайн завдяки бактеріології спаде заслона!»

Протягом цілого тижня щодня стежили ми за життям спірілл. Було воно одноманітне і невиразне, але все ж було життя. Нові порції варенухи викликали й нову життєву енергію, що разом із спиртусом знову зникала. Тим-то життя спірілл взагалі було безбарвним і навіть відразливим. Тільки й оживлялись спірілли тоді, як кидались на одну зі своїх, щоб розірвати її на шмаття.

Але головного, що нас найдужче цікавило, — плодження спірілл — ми не завважали. Аж врешті через тиждень в неділю одна спірілла привела дитину. Був це хворий, блідий та безбарвний індивід, що незвичайно швидко став старим. З його народженням тайна плодження спірілл щирого українофільства зникла. Хоч ті мікроби належали до найнижчих організмів, але в їх панувала дуже мудра та заплутана шлюбна організація, яка трохи навіть нагадувала пупалуальний шлюб[345]. В усякім разі кожна спірілла-самиця мала собі значне число спірілл-самців за чоловіків, а кожна спірілла-самець мала собі за жінок стільки ж спірілл-самиць. Але, на диво, наслідків тої шлюбної організації було замало: частина спірілл переходила вже ніби на парний шлюб. Ізольовані від цілого світу, жили вони в атмосфері, неприступній для інших живих істот. І чи то спиртус, чи гострі спеції варенухи, чи така вже вдача тих мікробів, але вони все більше дичавіли й ставали лютішими. Але Тарадієнко мало звертав уваги на психіку спірілл, він тішився тим, що плодження спірілл вирівняло йому шлях до слави й що розмноження їх дасть можливість прищепляти спірілли усій нашій нації, а се дасть Тарадієнку безперечне право на титул «paterpatriae», або по-нашому «Батько Вкраїни»... Солодкі мрії!..

V

Шануючи кращі традиції українофільства, ми бажали справу розповсюдження та прищеплювання наших національних мікробів зробити цілком легальною. З тією метою Тарадієнко, сховавши до кишені листи до визначних земляків та повний каламар тестевих спірілл, рушив до Петербурга піклуватись про дозвіл. Незабаром по приїзді до Петербурга Тарадієнко написав до мене нижченаведеного листа: «Любий друже! — писав до мене Тарадієнко, — я не можу стямитись від того враження, яке справили на мене тутешні земляки наші, особливо молодше покоління. Уяви собі, що вони мені заздрять і чинять усякі прикрості та перешкоди. По Петербургу вже йде про мене слава як про людину без десятої клепки. Пустили сю чутку молоді компатріоти. Я сам чув, як один з їх казав про мене до другого: “Я просто не йму віри, щоб такий бевзь міг справді зробити оцей винахід!” А другий додав: “Та се просто дурниця, оцей винахід!” Звичайно, мене се ні крихітки не дивує. Ти ж сам гаразд тямиш, що ніколи один українець не визнає талантовитості другого. Охоче слухатиме він авторитету чужинця, але з дикою насолодою потопче й понизить особу свого компатріота. Така вже українська вдача, і це, мабуть, причина загального поневолення нашого народу. Аж ось коли я зрозумів Шевченків сарказм про Богдана. У мене в самого зародився жаль на його, що занадто мало повідрубував не здатних до культури українських голів! Аж ось коли зрозумів я помилку Івана Мазепи, що не схотів з корінням винищити клятий рід Кочубеїв, Ґалаґанів, Пушкарів тощо, а заходився політику — вати. Але годі! Жаль мій росте й дужчає, і я зневірююся в будуччині нашого народу. Правда, старше покоління краще до мене відноситься, але з того мало зиску. Наприклад, я був у нашого славнозвісного незрівнянного батька[346], де були зібрані й інші патріоти, між котрими був, наприклад, Рачкий, директор департаменту міністерства.

Ой, коли б ти бачив, як зацікавились усі зібрані моїм винаходом, яке зворушення запанувало на їх обличчях, коли крізь мікроскоп вони побачили наших національних мікрофітів. Славнозвісний батько розперезав очкур, насипав на голову сміття й вимовив, чудно хитаючи головою: “Нині відпус-каєши раба твого, владико!”, а потім став пхикати, а ще трохи згодом смикнув добру чарку горілки. Пан директор попросив понюхати каламарчик, а понюхавши, голосно гикнув і вже більше нічого не сказав.

Усі запевнюють мене, що се