Читати книгу - "Всі системи: небезпека, Марта Веллс"

Я тільки сподівався, що сканери на їхній цикаді мають такий самий діапазон, що й наші.

Більшість своїх дронів я бачив через потік цикади: яскраві точки вишикувались у тривимірному просторі мали. Група-1 виконувала мій наказ — вони збиралися неподалік бази. Я розрахував час прильоту невідомої цикади. Перш ніж втратити зв’язок з безпілотниками, спрямував їх на північний схід. За мить я вже випустив їх з поля зору. Вони виконуватимуть останні вказівки, доки вистачатиме заряду батарей.

Я сподівався, що чужа дослідницька група засіче їх та полетить слідом. Вороги побачать нашу базу, виявлять відсутність цикад і зрозуміють, що ми втекли. Далі вони або зупиняться обшукати базу, або миттю почнуть прокладати маршрут нашої втечі. Передбачити неможливо.

Але ми летіли до далеких гір, і погоні не було.

РОЗДІЛ б

Люди сперечались, куди податися. Сперечались, а ще гарячково прораховували, що з необхідного для виживання вони змогли запхати в цикади. Ми розуміли, що команда, яку Ратті тепер називав «Злогрупа», має доступ до хаб-системи й знає всі місця, де ми вели дослідження. Отже, треба летіти ще кудись.

Ми вирушили до місця, яке запропонували Оверс і Ратті, швиденько вивчивши мапу. То було пасмо скелястих пагорбів серед густих тропічних джунглів, де мешкало безліч різноманітної фауни — досить, щоб збити з пантелику налаштовані на пошук життя сканери. Менса та Пін Лі знизили цикади й прилаштували їх між скелястих круч. Я вислав уперед кілька дронів, щоб мати огляд з різних кутів і коригувати розташування цикад. Потім виставив периметр.

Ми не почувалися в безпеці; ніхто не запропонував облаштувати укриття, хоча в цикадах і зберігалося кілька екстрених наборів. Наразі люди лишалися в літальних апаратах, спілкуючись одне з одним по комунікатору або через локальний потік наших цикад. Особливого комфорту не передбачалося (хоча б через тісноту санітарно-гігієнічних умов), але так безпечніше. У межах досяжності наших сканерів пересувалася велика і мала фауна, допитлива й потенційно так само небезпечна, як і люди, що хотіли вбити моїх клієнтів.

Я з дронами вийшов на розвідку — перевірити, чи в околицях нема ознак чогось великого, що, скажімо, могло б уночі вкрасти малу цикаду. А ще скористався нагодою трішки поміркувати.

Клієнти знали про мій модуль контролю — точніше, про його відсутність, — і хоч Менса пообіцяла, що не донесе на мене, я мусив подумати, що робити.

Вважати конструкта напівботом-напівлюдиною хибно. Це звучить так, наче половинки розділені: мовляв, частина-бот хоче слухатися наказів і виконувати роботу, а частина-людина мріє тільки захиститися й вибратися звідси якомога далі. Та реально я був цілісною збентеженою сутністю, яка й гадки не мала, що хоче робити. Що вважає за потрібне зробити. Що мусить зробити.

Гадаю, можна було б лишити їх напризволяще — хай самі дають раду власним проблемам. Коли я подумав про це, в уяві постав образ Аради або Ратті, яких схопили ворожі вартмехи, — і всередині все стислося. Ненавиджу відчувати емоції через реальність; краще б я переживав їх, дивлячись «Місячне святилище».

Та і що я мав би робити? Податися кудись на цій порожній планеті й жити собі, доки батареї не згаснуть? Якби я хотів вчинити так, то мусив би все спланувати краще й завантажити більше розважальних медіа. Хоча не думаю, що міг би назберігати достатньо, щоб було чим займатися до вимкнення батарей. Згідно з технічними характеристиками, я маю в запасі ще сотні тисяч годин.

І навіть мені це видалося повного дурницею.

Оверс виставила обладнання для дистанційного зондажу, яке мало попередити нас, якби що-небудь спробувало просканувати цю ділянку. Коли люди повернулись у цикади, я швиденько перерахував їх, аби переконатися, що всі на місці. Менса чекала на трапі, показуючи, що хоче поговорити зі мною наодинці.

Коли я заглушив свої потік і комунікатор, вона промовила:

— Знаю, що тобі комфортніше носити непрозоре забороло, але ситуація змінилася. Нам потрібно тебе бачити.

Мені цього не хотілося. Тепер навіть більше, ніж зазвичай. Вони знали про мене забагато. Але водночас потрібно було, щоб вони мені довіряли: тільки так я зможу врятувати їхні життя й надалі виконувати свою працю. Кращу її версію, а не ту ледачу подобу праці, якою я займався, перш ніж щось почало вбивати моїх клієнтів. І все одно мені цього не хотілося.

— Краще, коли люди вважають мене роботом, — сказав я.

— Можливо, за звичних обставин так і є, — вона трохи відводила погляд, уникаючи зорового контакту, що я оцінив. — Але ситуація змінилася. Буде ліпше, якщо тебе сприйматимуть як людину, що намагається допомогти. Адже я саме такої думки про тебе.

У мені наче щось розтануло. Не знаю, як ще описати ці відчуття. За хвилину, опанувавши вираз обличчя, я підняв забороло, а шолом сховав у броню.

— Дякую, — сказала вона, а тоді я вирушив за нею в цикаду.

Люди сортували обладнання та припаси, які встигли закинути всередину перед відльотом.

— Якщо вони відновлять функціонування супутника… — почав був Ратті.

— Вони не ризикнуть, доки не… якщо не дістануть нас, — відказала Арада.

Розлючена і розчарована Пін Лі зітхнула в кому-нікатор:

— Якби ж тільки ми знали, хто ці покидьки.

— Потрібно обговорити наступний крок, — цими словами Менса урвала балачки й сіла позаду, щоб бачити весь відсік.

Інші вмостились обличчям до неї, а Ратті повернув одне з рухомих крісел. Я сів на лавку біля правої стіни. Через потік ми бачили командний відсік малої цикади, де сиділа решта групи, показуючи, що вони також слухають. Менса продовжила:

— Є ще одне питання, на яке мені хотілося б отримати відповідь.

Ґуратин вичікувально поглянув на мене. Та вона не про мене говорить, дурню.

Ратті похмуро кивнув.

— Чому? Чому ці люди так чинять? Яка їм користь?

— Це якось пов’язано з білими плямами на мапі, — сказала Оверс. Вона виклала в потік збережені зображення. — Очевидно, там є те, що вони хотіли б лишити собі й не дати знайти нам або «Дельта-Випаду».

Менса підвелася, крокуючи відсіком туди-сюди.

— Аналіз щось прояснив?

У потоці Арада швидко порадилася з Бгарадвадж і Волеску.

— Ще ні, але ми не завершили повного циклу досліджень. Поки нічого цікавого не траплялося.

— Невже вони справді гадають, що їм це так минеться? — Ратті повернувся до мене, ніби очікував відповіді. — Вочевидь, їм до снаги хакнути системи компанії та супутник, до того ж вони планують звинуватити в усьому вартмехів, але… Розслідування буде ретельним. Вони б мали про це знати.

Забагато факторів у грі, невідомих змінних, але я мушу відповідати на прямі питання навіть без модуля контролю: звичка — друга натура.

— Вони можуть вважати, що компанія та ваші бенефіціари не копатимуть глибше, вдовольнившись версією про неконтрольованих вартмехів. Але вони не можуть просто знищити дві дослідницькі команди, хіба що корпораціям і політичним верхівкам немає діла до цих команд. Чи сильно переймається «Дельта-Випад»? А ваше керівництво?

Вони всі чомусь уважно подивилися на мене. Довелося відвернутись і зосередитись на ілюмінаторі.

Надягнути шолом кортіло так сильно, що аж органічні частини тіла спітніли, проте я ще раз переглянув розмову з Менсою і стримався.

Волеску запитав:

— Ти не знаєш, хто ми? Тобі не сказали?

— Початковий набір завантажень містив інформаційний пакет… — Я не відривав погляду від густих зелених чагарників