Читати книгу - "Дівчинка, яка вижила, Вікторія Ван"

Наступні дні минали як у тумані. Уроки змінювали один одного, і я поступово почала втягуватися в життя Гоґвортсу. Але попри все, я відчувала, як важкість цього нового світу давила на мене. Мене оточували сотні людей, кожен зі своїми історіями та мріями, але я все ще відчувала себе чужинкою. Всі знали мене, всі очікували чогось від "Гаррієт Поттер", але ніхто не знав справжньої мене.

Уроки магії давали мені можливість трохи відволіктися від цих думок. Кожне заняття було кроком у невідоме, і я знаходила в цьому певний спокій. Якимось чином відчуття контрольованого хаосу, що панувало на уроках заклинань чи зіллєваріння, приносило мені полегшення. Я могла віддатися процесу, не думаючи про власні внутрішні конфлікти.

Проте найбільше часу я проводила з Роном і Герміоною, і наші стосунки розвивалися дивним шляхом. Герміона ставала все більш близькою мені, хоча її постійна жага до знань іноді діяла на нерви. Вона хотіла знати все про магічний світ, і її зусилля були вражаючими, але іноді здавалося, що вона намагається довести щось не тільки іншим, а й самій собі.

Рон, з іншого боку, був простішим, але його поведінка ставала дедалі складнішою для мене. Спершу він був просто добрим другом, тим, з ким я могла поділитися жартом або спільно посміятися з наших невдач на уроках. Але я почала помічати зміну в його поглядах. Він дивився на мене не так, як дивиться друг на друга. Це було щось більше — якесь збентеження чи невпевненість. Можливо, він сам ще не розумів, що з ним відбувається, але я це бачила. І це створювало додаткову напругу.

Я відчувала, як наші розмови ставали іноді натягнутими. Він намагався жартувати, як раніше, але я помічала, що іноді його погляд затримується на мені довше, ніж зазвичай. Я бачила, як він бореться із собою, і це збивало мене з пантелику. Я не знала, що з цим робити. Моє минуле доросле життя дало мені досвід у стосунках, але тут, у цьому новому світі, все виглядало інакше. Ми всі були підлітками, і те, як нас бачили інші, мало набагато більше значення, ніж я спершу думала.

Одного дня після уроку зіллєваріння ми з Роном залишилися в коридорі, поки Герміона поспішила до бібліотеки, як завжди. Він виглядав дещо незручно, ніби хотів щось сказати, але не знав, як це зробити.

"Гаррієт," — почав він нарешті, нервово зминаючи край своєї мантії. "Ти… ну… ти дуже класна. Я хотів тобі це сказати вже давно."

Я застигла, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Його слова звучали невинно, але я відчувала підтекст. Він дивився на мене так, як ніколи раніше.

"Дякую, Роне," — відповіла я, не зовсім знаючи, як продовжити. "Ти теж класний. Ми друзі."

"Так, друзі," — швидко підтвердив він, але в його голосі прозвучала нотка розчарування, яку він намагався приховати. "Просто... ти іноді здаєшся мені... особливою. І це трохи… ну, лякає."

Я не знала, як реагувати. Було очевидно, що він сам не до кінця розуміє свої почуття. І це робило ситуацію ще складнішою. Я не хотіла втратити його як друга, але водночас не могла дозволити собі плутанину в наших стосунках. Мої власні емоції були досить складними, і я не могла дозволити собі зараз розбиратися в чужих.

"Роне," — почала я, обережно добираючи слова. "Я дуже ціную нашу дружбу. Ти завжди був поряд, і я не хочу, щоб щось змінювалося між нами. Ми друзі, і це для мене дуже важливо."

Він коротко кивнув, але я бачила, що це не та відповідь, яку він хотів почути. І це боліло. Мені було шкода його, шкода нас обох, тому що я розуміла, що зміни неминучі.

Того вечора я довго не могла заснути, лежачи у своїй спальні й розмірковуючи над тим, як усе змінилося. Я розуміла, що наші стосунки — мої з Роном, Герміоною, з усім цим світом — не можуть залишатися простими. Моя присутність тут, моя історія, моя стать — усе це впливало на людей навколо мене, навіть якщо вони не усвідомлювали цього. І я теж змінювалася, хоч іноді намагалася це не помічати.

Мені потрібно було знайти баланс між тим, ким я була раніше, і тим, ким я ставала тут, у Гоґвортсі. Стосунки з іншими були частиною цього процесу, але водночас я відчувала, що не можу дозволити їм захопити мене повністю.

Наступного ранку я прокинулася з важкістю на серці. Попри всі мої спроби переконати себе, що можу відокремитися від чужих почуттів і зосередитися на власному шляху, це було складніше, ніж я очікувала. Рон і Герміона все більше ставали частиною мого життя в Гоґвортсі, і хоч я розуміла, що ці стосунки розвиваються по-різному, мене лякала перспектива втратити їх обох через щось настільки складне, як почуття.

У Великій залі за сніданком я намагалася зосередитися на їжі, але не могла не помітити напругу, що витала між нами. Герміона, як завжди, занурилася в книгу, час від часу кидаючи косі погляди на нас із Роном, ніби намагаючись зрозуміти, що змінилося. Рон, як завжди, робив вигляд, що все гаразд, жартував, намагався розрядити атмосферу, але я бачила, що його настрій змінювався, коли наші погляди зустрічалися. Він ще не навчився приховувати це, і я відчувала, як він вагався — ніби боявся зробити крок, але водночас не міг залишитися на місці.

"Гаррієт, що ти думаєш про змагання між гуртожитками?" — несподівано спитав він, намагаючись розпочати розмову. "Грифіндор має всі шанси перемогти цього року."

"Це було б чудово," — відповіла я, зберігаючи спокій. "Але ще багато часу попереду."

Я бачила, що це не та розмова, яка його хвилювала. Його очі швидко втратили інтерес до теми, і він лише кивнув. Можливо, він і сам не знав, що сказати, і це мене тільки більше турбувало. Я хотіла, щоб усе залишилося простим, але з кожним днем між нами з'являлося все більше незрозумілого.

Після сніданку ми пішли на урок із заклинань. Професор Флитвік був у чудовому настрої, і атмосфера в класі повинна була допомогти нам розслабитися, але я відчувала, як між нами з Роном натягувалися невидимі струни. Він намагався вести себе як завжди, але його жартівливість стала вимушеною, а погляди — короткими й напруженими. Він поводився так, ніби боявся, що кожен наш спільний момент може перетворитися на щось більше, чого він поки не міг зрозуміти або прийняти.