Читати книгу - "Збираючи пазл минулого, Йоанна Овсієнко"

Чоловік мило усміхається, а тоді також береться їсти свою порцію.

У ту ж мить усвідомлюю, що незважаючи на всі обставини, справді отримую задоволення від моменту. Мені було по-справжньому добре в компанії Дениса. Хотілося б, щоб і після завершення цієї історії ми продовжили спілкування, проте ще надто рано було загадувати так далеко. Зараз існували більш важливіші справи, на яких варто було зосередитися.

~~~

Дім, у якому тепер мешкала Аня, з першого погляду вражає мене. Звісно, я не очікувала, що дівчина живе в бідності, але й подумати не могла, що опинюсь перед гігантською віллою, розташовано на тихій віддаленій території за межами міста.

— Пощастило ж твоїй подрузі з чоловіком, — Денис також звертає увагу на заможність господаря маєтку.

Очевидно, просто так на територію такого будинку не вдається потрапити. Високі чорні металічні ворота охороняються крупним і міцнозбудованим лисим чоловіком.

— Buongiorno! Posso aiutarti oggi?2 — запитує він, щойно ми підходимо.

Переводжу на Дениса благальний погляд. З нас двох тільки він знає італійську, тому зараз тільки від нього залежить, чи вдасться домовитися та добитися зустрічі з Анею.

На щастя, цей чоловік не підводить і легко береться за розмову. Не розуміючи італійського, не можу зрозуміти, як саме він переконує охоронця, проте мені достатньо лише того, що в результаті ми все-таки потрапляємо досередини, де на порозі вілли на нас уже чекає Аня.

Вбрана в свобідну зелену блузку, довгу жовту спідницю та велику кількість прикрас, дівчина виглядає неначе справжнісінька хіпі. Той образ, що постає переді мною, аж ніяк не поєднується з моїм уявленням про неї. Усе здається хибним, неначе я потрапила до викривленого альтернативного світу.

— Алісо, що ти тут робиш? — здивовано запитує вона в мене, а тоді помічає й Дениса та додає: — А це взагалі хто?

Враховуючи несподіваність нашого візиту до її будинку, у цієї дівчини є повне право спілкуватися з нами таким незадоволеним і вимогливим тоном. Мені стає настільки незручно, що думки одразу ж губляться.

Як же добре, що Денису добре вдається тримати контроль над ситуацією. Він знову бере ініціативу на себе, представляється, розповідає Ані про мою аварію, а тоді каже, що ми б хотіли дізнатися в неї певні деталі про минуле. Відмовити дівчині з амнезією просто неввічливо, через що вона просто вимушена погодитися.

Аня проводить нас до невеличкого, але вельми милого та затишного саду та запрошує сісти за круглий дерев’яний стіл. Усе довкола квітне, утворюючи яскраві асоціації з райським осередком спокою, проте дивлячись на дівчину зі свого минулого життя, якось не віриться, що вона насолоджується перебуванням тут. Надто вже в неї втомлений і понурий вигляд. Хоча, можливо, справа не в цьому, а в нашій появі.

Господарка маєтку навіть не пропонує нам жодних напоїв, очевидно, не бажаючи, щоб ми затримувалися тут довше необхідного, і одразу ж переходить до справи:

— То що саме вам хотілося б почути?

Помічаю, як Денис підбадьорливо киває мені, і розумію, що цього разу доведеться все-таки мені. Сподіваюсь, у мене вдасться впоратися з цим. Збираюся з духом і задаю перше питання:

— Можеш, будь ласка, розповісти, наскільки близько ми спілкувалися?

— Нас не можна назвати найліпшими подружками, — одразу ж видає Аня. — Звісно, ми розмовляли про всяке, коли перетиналися в агентстві чи жили разом під час робочих виїздів, але жодними секретами не ділилися.

Я киваю, намагаючись не показати розчарування, яке мене змусили відчути ці слова. Незважаючи на запевнення інших, мені до останнього здавалося, що нас з цією дівчиною зв’язувало щось особливе. Та виявилося, це були просто дурні фантазії.

— Ясно. Та, можливо, я все-таки розповідала тобі щось про своє особисте життя десь рік тому?

Аня замислюється. Їй потрібен певний час, щоб зануритися у глибини пам’яті та дістати те, що мені потрібно, так що я терпляче чекає та не намагаюсь якось пришвидшити її.

— У той час у тебе були труднощі з замовленнями, через що ти активно шукала альтернативні можливості заробити, — урешті-решт видає Аня. — Пам’ятаю, ти згадувала, що знайшла якийсь непоганий варіант, проте досить скоро там щось зірвалося. Це все, що я можу сказати.

Від усвідомлення того, що означають її слова, руки мимоволі стискаються в кулаки. Мої найгірші підозри перетворюються в реальність. Невже я справді займалася чимось таким?

Несподівано в голові виникає ще одне запитання.

— До речі, а де твій чоловік?

— Чоловік? — хмуриться Аня.

Здивування на її обличчі спантеличує мене. І як розуміти таку реакцію? Щось тут точно не так.

— Мені казали, що ти переїхала сюди, бо вийшла заміж.

Аня кидає розгублений погляд на Дениса, а тоді дивиться на мене та розтягує світло-рожеві губи в напружену усмішку.

— Ах, ну звісно все так. Так занурилась у спогади, що зовсім розгубилась, — Аня сміється, але очі її при цьому залишаються серйозними. — Деметріо зараз у Римі, поїхав на похорони бабці. Вони ніколи не були близькими, але його присутність необхідна для годиться.

Її слова не звучать переконливо, тож я збираюсь продовжити цю розмову та навіть надавити на неї, щоб з’ясувати правду, але несподівано втручається Денис.

— Дякую, що відповіла на всі запитання та приділила нам час.

Спершу збираюся заперечити та продовжити розмову, проте потім помічаю, яке велике полегшення Аня відчуває від того, що ми нарешті йдемо, і розумію, що не варто більше мучити її.

Навіть якщо в минулому й дійсно ховається якийсь темний скелет, вона знайшла спосіб прийняти це та йти далі. Чи не означає це, що й мені слід вчинити так само?

Залишаючи маєток Ані, відчуваю спустошення та гіркоту. Невже заради цього ми з Денисом приїхали до Італії?

— Вибач, що вся ця поїздка виявилася даремною і нам не вдалося дізнатися якусь справді важливу інформацію.