Читати книгу - "Збираючи пазл минулого, Йоанна Овсієнко"

Та минає час, а нічого подібного не відбувається. Насправді, мама практично нічого не говорить, а уважно слухає співбесідника. А тоді мені приходить просто несамовите повідомлення: «Ми таки поїдемо до Італії».

~~~

Упевнена, що раніше точно часто користувалася літаками, оскільки на підсвідомому рівні в мене спалахує якесь дивовижне відчуття ностальгії та комфорту.

Хоча не варто відкидати й той факт, що дуже позитивний вплив на мої відчуття мають зручність першого класу та приємна компанія Дениса. Очевидно, у цього чоловіка за спиною накопичився просто неймовірний життєвий досвід, і він охоче ділиться ним, так що мені залишається тільки уважно слухати та щиро захоплюватися.

Одразу по прибутті до аеропорту Мальпенса нас забирає заздалегідь замовлена машина з водієм і швидко доставляє до розкішного готелю, оформленому з дотриманням найсучасніших тенденцій і трендів дизайну. Сумніваюсь, що мені самій вдалося б дозволити собі заселитися у такому місці, проте всі організаційні та фінансові питання Денис як ініціатор подорожі взяв на себе, не дозволивши навіть слова сказати проти цього.

Узгодивши всі необхідні справи в працівницею готелю за рецепцією та отримавши від неї ключі від наших номерів, Денис проводить мене до кімнати.

— Зустрінемось через півтори години в фойє, добре? — каже він, зупинившись біля потрібних дверей.

— Так, звісно.

Киваю, а тоді заходжу до свого номеру. Це виявляються просторі світлі апартаменти з гігантським, просто-таки королівським ліжком і джакузі прямо посеред кімнати. Такого я точно не очікувала, Денис уміє дивувати широкими жестами.

Першим ділом іду в душ, оскільки після довгої дороги так і хочеться освіжитись. Після цього перевдягаюсь у чистий одяг, обравши з гардеробу легку білу сорочку на короткий рукав і пишну ніжно-блакитну спідницю, збираю волосся в акуратну зачіску та наношу легкий макіяж. Тепер з дзеркала на мене дивиться миловидна гарнюня, що, будемо сподіватися, викликатиме довіру.

Коли я спускаюсь у фойє, Денис уже чекає на мене, сидячи на одному зі стильних білих диванів і читаючи щось у телефоні. Не можу не визнати, що такий зосереджений і діловий вигляд йому дуже пасує. Розглядаючи цього чоловіка, відчуваю раптове збудження, але швидко приглушую власне бажання. Зараз геть не до інстинктивного потягу, треба зосередитися на справі.

— Я готова, — кажу, підійшовши до Дениса.

Почувши мій голос, він у ту ж мить ховає телефон до кишені світло-синього піджаку та обводить мене захопленим поглядом.

— Розкішно виглядаєш.

Ці слова солодкою хвилею розливаються душею, ніжно пестячи та гріючи її.

— Дякую, — відповідаю, відчуваючи, як на щоках виступає рум’янець.

Залишається тільки сподіватися, що нанесений макіяж зможе приховати таку реакцію.

— Але перш ніж ми підемо до цієї Ані, нам потрібно поїсти.

— Гаразд.

Погоджуюсь з легкістю, оскільки від самої згадки про їжу в животі починає крутити. Востаннє я їла ще вдома, а потім було вже геть не до цього.

— Є якісь особливі побажання? — запитує Денис, коли ми виходимо з готелю.

Це місце знаходиться в самому центру Мілану, так що нас одразу оточує натовп галасних туристів. Їх переповнює захоплення від пізнавання нового міста, і я мимоволі також заряджаюсь даною емоцією.

Місто справді вражає величністю та вишуканістю. Недаремно сюди стікаються мандрівники з усіх куточків світу, оскільки тут дійсно є на що подивитися. Чого вартий один Міланський собор, що саме возвеличується над нами, зачудовуючи око масштабністю та помпезністю.

— Алісо? — нагадує про себе Денис.

І справді, я так замилувалась містом, що геть про нього забула.

— Вибач. Щодо їжі, то для мене насправді немає великої різниці. Головне — щоб поживно та смачно.

— У такому разі, я збираюсь пригостити тебе, без жодних перебільшень, найкращою піцою у всьому Італії. Повір, мені довелося скуштувати їх чимало, але такої тобі більше ніде не вдасться скуштувати.

І я слідую за Денисом, ні на секунду не засумнівавшись у його словах.

Враховуючи попередній досвід, пов’язаний з цим чоловіком, очікую, що зараз ми прийдемо до якогось фешенебельного дорогого ресторану, проте замість цього він приводить мене до зовсім невеличкого закладу, де настільки тісно всередині, що туди вміщаються буквально два столики та прилавок, за яким стоїть низькорослий і повненький пан похилого віку. Туристів тут немає, оскільки місце так добре заховано в двориках, що його аж ніяк неможливо знайти, якщо не знати, де шукати, звісно.

— Buongiorno! Vorremmo una pizza ai quattro formaggi.1

Я вражено дивлюсь на свого супутника.

— Вау, ти знаєш італійську?

Денис усміхається. На його обличчі миле поєднання сором’язливості та гордості за власні вміння.

— Так, вивчив, коли наша з братом компанія почала співробітництво з місцевим підприємством. Це допомогло мені краще знайти спільну мову з партнерами та, відповідно, отримати вигідніші умови контракту, ніж у інших компаній.

Доки ми перекидалися словами, наше замовлення вже було виконано. Відрізавши від свіженької піци два великі шматки та поклавши їх на одноразові тарілки, працівник кафе простягає їх нам. Денис замовляє ще лимонади нам на додачу, тоді дякує по-італійськи та розплачується за їжу, після чого ми виходимо надвір і займаємо один з хитких столиків під парасолею, що служить для захисту від сонця.

Роблю перший укус і відчуває просто неймовірний багатогранний і насичений смак сиру. Тісто тут є усього-навсього нейтральною основою, дозволяючи в повній мірі розкритися основному інгредієнти. Ще ніколи мені не доводилося куштувати настільки особливої страви, якій з кожним новим укусом вдавалося розкритися по-новому, не перестаючи дивувати в найкращому сенсі цього слові.

— Ну як тобі? — цікавиться Денис.

— Фантастично! — абсолютно щиро відповідаю я, не здатна відірватися від піци.