Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Хто б міг подумати. Телеграф! — не міг прийти до тями ад’юнкт. — Але кому він в біса тут потрібен?

— Тихше, тихше, — заспокоїв його Вістович, — якраз це ми сьогодні й з’ясуємо.

Ширма відгороджувала нішу у формі прямокутного трикутника. Окрім столу з апаратом, там вміщалося небагато: стілець і поличка на стіні, де була стопка чистого паперу й склянка з олівцями. Жодного нотатника, жодних записок або чернеток... Трохи розчарований комісар при світлі своєї лампи обстежив кожен сантиметр цього простору, однак нічого, що б вказувало на додатковий сховок, він не знайшов. Тоді вони з Самковським продовжили пошуки у вітальні, але й там нічого не знайшли.

— Трясця! — вилаявся Вістович. — Так ми до ранку тут просидимо.

Зненацька за вхідними дверима почувся звук тихих, майже скрадливих кроків. Услід за цим хтось обережно вставив ключ у замок. В одну мить Вістович загасив лампу і штовхнув Самковського за ширму. Сам він сховався за кут шафи. Очевидно, слід було б зробити навпаки, оскільки сховок для комісара виявився замалим, проте було вже пізно.

Вістовичу видно було, як до кімнати спочатку проник гострий промінь ліхтаря, що обмацав стіл, підлогу й ковзнув по шафі, дивом не зачепивши поліцейського. Услід за ним в кімнаті з’явилася темна постать. У темряві сіріли тільки кисті рук без рукавиць і обличчя. Постать завмерла, й Вістовичу здалося, що незнайомець, наче пес, втягнув носом повітря. Очевидно, в кімнаті відчувався запах нагрітої олії з їхньої лампи. Комісар стиснув руків’я свого «Ґассера». В будь-якому разі, слід ударити першим, не чекати, доки незнайомець наштовхнеться на нього сам.

Втім, постать рушила одразу до ширми, і, перш ніж Вістович устиг будь-що вдіяти, звідти вискочив Самковський. Скельця його окулярів люто зблиснули в світлі ліхтаря, а в руці майнув револьвер.

— Ані руш, сволото! — закричав ад’юнкт, проте голос його зрадливо зірвався на фальцет.

Незнайомець зреагував блискавично: перехопив озброєну руку Самковського, відкинув убік ліхтар і одразу ж зацідив бідоласі в обличчя. Гримнув постріл. Поліційний револьвер ад’юнкта встиг випустити кулю, яка рознесла до бісової матері пляшку з недопитою наливкою.

Вістович більше не зволікав. Стріляти в темряві було марною справою, тому, вхопивши стільця, він кинувся до нападника й одним змахом вперіщив того по голові. Стілець розлетівся на друзки, а невідомий, люто зойкнувши, гепнувся на підлогу.

— Самковський! — тривожно гукнув у темінь комісар. — Самковський, чуєте мене?

Відповіді не було. Тоді Вістович поспіхом намацав руками лампу, яку кілька хвилин тому загасив, і, вихопивши з кишені сірники, знову її запалив. Ад’юнкт лежав під столом з телеграфом, куди своїм ударом його спровадив незнайомець. Підтягнувши підлеглого за ноги до себе, Вістович найперше перевірив пульс. Самковський, на щастя, був живий і вже за хвилину навіть зарухався. Комісар полегшено зітхнув і допоміг тому сісти, сперши його спиною на стіну. З носа ад’юнкта юшила кров, і Вістович простягнув йому свою хустинку.

— От виродок, — схлипнув Самковський, — су-у-учий с-син...

— Нічогенька видалася справа, еге ж? — спробував пожартувати комісар.

Тим часом ліворуч від них також почувся рух. Незнайомець опритомнів і навіть почав зводитися на ноги, збираючись дати звідси драла. Вістович притьмом кинувся до нього й встиг вхопити за плечі. Кривдник ад’юнкта, зробивши заледве два кроки, лунко беркицьнувся на спину, а далі сталеві руки комісара замкнули на його зап’ястях кайданки. Справу було зроблено.

У Дирекцію поліцейські повернулися близько одинадцятої вечора. Самковському було вже краще, але ніс його розпух і посинів, ставши схожим на чималу сливку. На щастя, доктор Фельнер, поліційний лікар, затримався в цей день на роботі допізна, тому допоміг ад’юнктові.

Схопленого незнайомця обшукали й відправили в камеру. Ніяких документів при собі він не мав. Цілу дорогу спійманий мовчав, не відповідаючи на жодне запитання. Його помешкання опечатали до ранку, а біля дверей залишили чергувати двох постерункових. У камері Вістович зміг нарешті його роздивитись. Чоловіку було на вигляд тридцять або тридцять п’ять років. Зовнішність мав непоказну: середній зріст, середня статура, округле обличчя, міцне підборіддя й пухкі, яку дівчини, щоки. В очі нікому не дивився. Комісар про всяк випадок вирішив не знімати з нього кайданки. Вийшов з камери, наказавши вартовому не втрачати пильності, бо ж невідомо, що це за один...

Втома розлилася тілом, як чорнило з розбитої банки, і Вістович вирішив піднятися до кабінету, щоб перепочити бодай півгодини і все гарненько обдумати. Черговий приніс йому каву й винувато вручив маленький конвертик.

— Прошу пана, геть забув, пане комісаре! Винен, прошу не гніватись.

Вістович спокійно відмахнувся.

— Давно передали? — запитав він.

— Доповідаю: півгодини по тому, як пан комісар і пан ад’юнкт відбули з Дирекції.

— То ти й не винен, я щойно повернувся, — він зробив йому знак іти.

Черговий козирнув і подався за двері. Щойно вони за ним зачинилися, Вістович вперше за вечір усміхнувся. Він знав, від кого записка... Комісар дістав із шухляди невеличкого складаного ножа, витягнув лезо й обережно розрізав конверт. Йому хотілося відкрити це послання з такою ж акуратністю, з якою його запечатали.

«Сьогодні ввечері. „Мінотавр“.

Бейла

Р. S. Скучила за тобою...»

Записка ледь відчутно пахнула її парфумами... Вістович не стримався і підніс папір до самісінького носа, щоб краще відчути цей запах. Десь у шлунку приємно залоскотало, наче від ковтка улюбленого коньяку.

Бейла... Це ім’я належало тендітній чорнявці з великими карими очима, в яких часто загорялися диявольські азартні вогники. Ця жінка, що була років на десять молодшою за нього, вміла вислухати і розрадити. Водночас, будучи палкою вимогливою коханкою, діставалася найглибших закутків єства, де, мов дикий звір у печері, дрімала досі його сексуальність. У її ліжку, наче в глибокому озері, Вістович топив усі буденні негаразди, які траплялися на роботі, але найперше — усі біди й тривоги, що спіткали його невдалий шлюб. Бейла знала про це, але, як здавалося, не переймалася. Просто брала своє, зовсім не претендуючи на більше. Іноді вони згадували Анну Каліш, ще коли вона була львівською актрисою і формально — дружиною комісара. Проте жодного разу Бейла не виказала й тіні ревнощів чи бодай роздратування від згадки про суперницю. Зрештою, Анна суперницею й не була. Попри намагання Вістовича налагодити їхні стосунки, Бейла добре знала, що цей чоловік по-справжньому належить тільки їй.

Комісар також час від часу намагався розпитати свою коханку про її минуле. У