Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вістович не втримався і таки спробував дізнатися більше за допомогою поліційних методів. Одразу був здивований, як небагато йому вдалося зібрати інформації: Бейла Цайсель, юдейка, народилася в Дрогобичі. Певний час працювала стенографісткою в суді. Власне, там вони й познайомилися... Мабуть, отримала добрий спадок по комусь із близьких родичів, бо два роки тому замешкала у гарній віллі на Понінського[20], поруч зі Стрийським парком. Цікавість розпікала комісара гарячим залізом, але тут вже втрутилася сама Бейла. Вона помітила, що поліцейські детективи за нею стежать, і суворо наказала Вістовичу припинити.
Що вважатиме за потрібне, розповість коли-небудь сама... Інакше — їхнім стосункам кінець. Комісар погодився, а точніше — просто махнув рукою. Бейла, зрештою, була важливішою, ніж непогамований професійний інтерес...
Вона призначала побачення у кнайпі «Мінотавр», коли мала цей добре йому знайомий авантюрний настрій, бажання втягнути свого коханця нехай у коротку, але яскраву пригоду. Близько півночі це ставало можливим. Але тільки для тих, хто в «Мінотаврі» був своїм. Вони з Бейлою були...
Вістович з жалем глянув на годинник. Було за двадцять хвилин до дванадцятої, він встиг би, якби вийшов просто зараз, проте сьогодні йому доведеться залишитись тут. Мов на підтвердження цього, двері кабінету відчинились, і в них з’явився директор Шехтель. Комісар звівся на ноги.
— Чув, ви з Самковським гарно сьогодні попрацювали, — замість привітання сказав шеф.
Він зайшов досередини й сів на місце ад’юнкта. Той, вочевидь, все ще був у лікаря.
— Знаю, справа серйозна, тому хочу дізнатися деталі не завтра з рапорту, а ще сьогодні від вас особисто, пане комісаре.
Було видно, що директор і справді приїхав поспіхом. Так, мовби довелося схопитися з ліжка чи принаймні з улюбленого крісла, де перед сном він любив почитати й викурити сигару. Рідке волосся на голові було причесане сяк-так, гарнітур убраний недбало, у стомлених очах вже проглядалася сонлива млосність...
Вільгельму Шехтелю було під шістдесят, з яких десять років припало на армію і тридцять — на поліцію. Спершу служив комісаром в австрійському Зальцбурзі, звідки був родом, а потім його відрядили до Лемберга, оскільки тут начебто бракувало фахових слідчих. Шехтель був переконаний, що це призначення тимчасове. Йому геть не хотілося пов’язувати свою долю з провінційною Галичиною, однак його кар’єра несподівано стрімко пішла вгору. За якийсь рік служби австрійський комісар став заступником директора, а ще за два, коли той пішов на емеритуру, зайняв його місце.
Та, попри професійний успіх, новий директор львівської поліції ще довго надсилав розпачливі рапорти до Відня з проханням про переведення його будь-куди в Австрію, поближче до дому. У столиці цих рапортів ніби не помічали. На жоден із них він не отримав відповіді. Врешті змирився й перестав їх писати. Тим більше, що встиг одружитися з львів’янкою, а та категорично заявила, що рідне місто не покине.
Часом, випиваючи коньяку, Шехтель любив повторювати Вістовичу:
— Серед цих поляків, яких більшість у поліції Лемберга, ми з вами, Адаме, як два самотні човни в озері. Ви — русин, і я — австріяк. Мусимо триматися разом, бо окремо нас коли-небудь потоплять...
Це були два зовсім різні «човни»: Вістович кремезний, а Шехтель — невисокий з округлим черевцем. Зовнішність його доповнював гострий продовгастий ніс, що цілий рік потерпав від хронічного нежитю, і живі проникливі очі.
— У поліції є ще русини, — якомога обережніше заперечував Вістович.
— Хто? — нервувався Шехтель. — Два фельдфебелі? На високій посаді в нас тільки один — ви!
Згодом директор згадував і про третього «човна» — поліційного лікаря, юдея Фельнера. Але розмова вже не продовжувалася.
Вістович не міг погодитися з побоюваннями шефа. Всі, хто служили у поліції, були найперше львів’янами, які робили одну справу, й дуже часто в небезпечних ситуаціях мусили довіряти один одному І тоді «народовість» того чи іншого колеги цікавила їх в останню чергу.
Може, Шехтель так довго не сприймав це місто, бо воно в свою чергу не сприймало його, позбавляючи спокою і вселяючи страх... Втім, попри все, директор був чудовим слідчим і непоганим начальником. До того ж мав відмінне професійне чуття. І саме воно підказало йому сьогодні, що не слід відкладати справу Вістовича на ранок, а варто негайно мчати на роботу. Виспатися можна й потім.
Коли комісар виклав усі факти, Шехтель якраз докурив другу цигарку й кілька секунд помовчав, розтираючи в попільничці недопалок.
— Як думаєте, з ким заарештований підтримував зв’язок через свій апарат? — запитав він згодом. — І що за інформацію він передавав чи отримував?
— Гадки не маю, — відповів комісар, — але дізнаємося.
— Допитували?
— Поки мовчить як риба.
— Мені от цікаво, чи помітив цей «телеграфіст» постерункових, які приходили до Цільманів? — продовжив директор. — І якщо так, то чому не перебрався з того помешкання деінде? Зрештою, вони навіть грюкали в його двері, вважаючи, що за ними досі живе швець.
— Без сумніву, помітив, — ствердно сказав Вістович, — і навіть збирався звідти виїхати. З квартири винесли все, що можна вкласти у валізу. Ми не знайшли жодного нотатника чи навіть папірця. Жодного інструмента чи запасної деталі до передавача. А все це мусило там бути! Отже, він чи хтось, хто йому допомагав, переніс усе це в інше місце... Проблема виникла, вочевидь, тільки з телеграфом. Не так просто розібрати й непомітно винести з помешкання такий апарат. Та якби ми навідалися туди на день-два пізніше, то і його б там не було. Батарею вже відокремили, усі дроти між деталями також було від’єднано. Нам із Самковським пощастило.
— Так, пощастило, — задумливо повторив Шехтель. — І все-таки, Вістовичу, всі ці шифри, ключі, письмові розпорядження, які неодмінно мусив би мати при собі наш мовчазний добродій, де вони? Гадаєте, він і справді заховав їх просто в іншій квартирі? Чи не занадто легковажно?.. Ні, все це досі в нього.
— Ми ретельно обшукали арештованого, пане директоре.
— Обшукали одяг, який був на ньому, і житло, в якому він мешкав.
— Саме так.
— Але не зазирнули йому в нутро.
Комісар не стримав усмішки.
— Що ви маєте на увазі, пане директоре?
Замість відповіді той підвівся і підійшов до дверей, мовби збираючись вийти з кабінету. Втім, прочинивши їх, Шехтель лише гукнув
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Готель Велика Пруссія», після закриття браузера.