Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Мій розумник.

Беру свою каву та підходжу до вікна. Через біль у горлі нічого не хочеться їсти. Сподіваюся, впродовж дня мені вдасться випити хоча б пару чашок чаю з лимоном. Зазвичай добряча доза вітаміну С швидко допомагає мені оклигати та не розхворітися далі.

Добре, хоч на вулиці все ще тепла та сонячна погода.

Налаштовую себе на те, що сьогодні все пройде добре. Якщо чогось не розумітиму, одразу ж перепитаю. Першого дня можна чогось не знати.

Пригадую, як Тітов пожирав мене очима мов той пес, як наполегливо пропонував покращені умови праці та обіцяв не чіплятися.

Ось як за такої поведінки, зрозуміти мені, що Олег за людина? Тим паче як визначити, яким він виявиться батьком? Хоча про що я взагалі… Як взагалі розповісти йому про сина, коли стільки років пройшло?

Не підійду ж я просто до нього і не скажу з порога: «Доброго ранку, Олегу Юрійовичу. Знаєте, ми з вами вісім років тому провели разом ніч. Ви мене, звісно, не пам’ятаєте, бо я втекла від вас тієї ж ночі. Але це не головне. Тієї ночі я завагітніла. Тож… Вітаю вас, ви давно маєте статус батька. А ще, уявляєте, вашій дитині вже сім років. З брудними підгузками діла мати не треба. Ви щасливі?».

Ух, як тяжкооооо.

Краще б він взагалі не з'явився у моєму житті. Я б і надалі вважала, що все сталося як сталося і так буде краще. Тепер би я не шкодувала про те, що всі ці роки не шукала з ним зустрічі та не розповіла якомога раніше про сина.

Адже він має знати про Тіма. Має? Так?

Підіймаю очі на настінний годинник. Трясця!!!

— Тимуре, ти готовий? Побігли швидше. Ми знову запізнюємося.

Пунктуальність — безперечно не мій коник. Добре, що у резюме я цей пункт давно викреслила та ніколи про нього не згадую.

На нове робоче місце я залітаю з п’ятнадцяти хвилинним запізненням. Прокляття! Швиденько скидаю з себе осінній жакет, сумку кидаю кудись під стіл. Одразу ж біжу просити вибачення в нового керівника.

Стукаю у двері перш ніж зробити крок углиб кабінету. Дивлячись під ноги, тараторю:

— Олегу Юрійовичу, доброго ранку! Вибачте за запізнення. Сина до школи відвозила та потрапила у затор, — потупивши очі, тараторю без зупинки. —  Ще й довго не могла знайти місця де зупинитися, тож… Я обіцяю вам, більше такого не станеться. Це перший та останній раз, коли я…

Підіймаю очі, сповнені почуттям провини й каяття, на свого керівника. Готуюся морально отримувати від нього по перше число.

Але те, що я бачу перед собою, змушує мене забути про все на світі.