Читати книгу - "Неправильний друг, Страгозорый "

     Повернулися ми додому доволі швидко не дивлячись на те, що Віра жила в декількох районах від нас. Чоловік дав мені свою кофту, залишившись лиш у одній чорній футболці, щоб мені було хоч трохи тепліше.

     Спочатку я запротестувала, але Гордон нічого й чути не хотів. Коли ми йшли, я все ясніше бачила, що він трохи кульгав на праву ногу.

     Опинившись нарешті у нашій квартирі, я, заваривши нам обом чай, сіла поряд з чоловіком. Той, зітхнувши, почав свою розповідь:

— Як ти можливо вже почала здогадуватися, я не з цього світу. Спочатку наш світ був створений, щоб у ньому переховувалися такі, як я - тобто ті, хто сильніші за звичайних людей, або володіють чимось особливим. Чимось, чого не повинно бути у звичайному світі. А потім цей світ вже використовували як безпечне помешкання, до якого не може дібратися ні одна звичайна людина, знищивши усю нашу ідилію та спокій. Той світ уповільнював час в багато разів час, тому зараз мені не двадцять три - як у нашому світі, - а більше трьох століть. 

— Нічого собі... - Перервала я його, почувши про його вік. 

— Так, мені дійсно за вашим часом стільки років. Так ось... - Продовжив розповідати Гордон. - Але одного разу з'явились вони - ті, хто вирішив змінити той спокій, до якого усі звикли, а заразом захопити владу. Вони вбивали усіх, хто намагався стати на їх шляху. Але вбивши одного з їх головних, ми, як головна армія, змогли трохи призупинити зрадників.

     Ось чому мені здавалась його форма схожою на форму військових з Лондона... Він служить. 

— І потім наш архгор - або президент по-вашому, - призначив мене, як одного з генералів, відправитися сюди, щоб спочатку розвідати, чи пробрався хтось зі зрадників сюди, а потім намагатися зупиняти їх якомога довше, доки не прийде підмога. До речі, хочеш знати, чому я обкладав тебе травами? - Побачивши мій зацікавлений погляд і кивок головою, той знову зітхнув. - Ми можемо відчувати потрібну людину за аурою. Наприклад, якщо людина хороша, її легше зламати, і взяти під контроль. А ці трави... Вони допомагають на якийсь час «закрити» твій природний колір, роблячи твою ауру більш темною, що відштовхує зрадників від тебе.

— Тобто... - Я на секунду затнулась. - Таким чином ти захищав мене?...

— Саме так. Я ж обіцяв, що буду захищати тебе, коли поряд, хоч і сказав це вже після твого питання про ті трави.

    Тепер усе поступово почало ставати на свої місця, і ситуація почала потихеньку прояснятися. Тепер стало зрозуміло, куди він тікав по ночах. Шукав зрадників. І, мабуть, Віру якраз під контроль один такий встиг взяти, через що Гордон з ним зціпився.

— До речі, а хто виграв у сьогоднішній битві? - Знову запитала я, не помітивши, що задала питання вже вголос, наче розмовляю зі справжньою людиною.

— Гадаю, що поки що він. Цей падлюк вирішив скористатися забороненою зброєю, хоча усі наші до цього гадали, що зрадники таким ніколи не користувалися. Тепер будемо знати.

    Я зітхнула.

— Ну нічого. Гадаю, що ми впораємося.

— Ми? - Чоловік запитально подивився на мене, і я кивнула, трохи посміхнувшись.

— Так, ми. Бо тепер якщо що, я буду поряд.

..

..

..

..

..

     Гордон як завжди сидів поряд зі мною на сьогоднішніх уроках. Віра, яка відсіла від мене й демонстративно не звертала уваги, коли я проходила повз - хоча, я й не намагалась привернути її увагу до себе, бо вона мені взагалі не потрібна була, - відсіла. Одного навіть разу, коли я проходила повз, вона, зиркаючи на мене, про щось зашепотіла своїм подругам. Я спробувала не звертати на це увагу, «тримаючи обличчя».

 — Ти знаєш, наскільки зрадник вже взяв під контроль Віру? - Запитала я подумки у чоловіка, який йшов поряд зі мною і озирався на дівчину, наче боявся, що зрадник ось-ось знову нападе на нього.

— Мабуть, десь відсотків на сімдесят, чи взагалі вісімдесят. 

— Н-да... Погано. Що відбувається, коли такі, як ти, беруть людину під контроль повністю? Ну, окрім того, що можуть контролювати її?

— Тоді вони можуть вирішувати, коли саме будуть контролювати її дії. Тобто якщо до ста відсотків вони захоплюють розум людини, то контроль відбувається постійно, а коли стовідсотково беруть під контроль, роблять усе так, щоб ніхто не помітив змін - дають людині вибір. Невеликій звісно, і не у всьому, але все ж.

— Зрозуміла... - Тихо мовила я, продовжуючи повільно йти по коридору, засунувши руки до карманів та думаючи про різне. Всеодно нічого особливо робити, тому чого його під класом стояти разом з іншими? - Слухай, а коли взагалі це підкріплення має бути?

— Казали, що максимум через місяць-два. Воїнів не вистачає, а тих, які ще тренуються та навчаються, ще бояться відпускати на справжню службу, бо вважають, що так більше загине. Нам залишається тільки триматися якомога довше.

— Я можу в найближчий час тобі хоч з чимось допомогти? - Знову питаю, заглядаючи у вікно, щоб знову побачити там сумні пейзажі.

— Вибач, але поки що ні.

    Коли ми зайшли за кут, у повітрі різко почувся тихий свист. Я вчасно встигла ухилитися, і уся напруга, яку до цього я намагалась стримувати, різко вийшла на свободу, напружуючт кожен мій м'яз. Озирнулась. Віра.

— О, які люди! - З награною радістю мовила я, трохи відійшовши від дівчини від гріха подалі. Гордон тим часом напружено дивився у ту сторону, де міг знаходитися  - Давно не бачилися, Вірочка. Як ся маєш?

    Так і знала, що ця... Гхм, нехороша людина знову спробує вчинити щось проти мене, коли я зайду за цей кут. Насправді, у якомусь сенсі я навіть і хотіла цього. Гордон зможе помститися за ту битву, нарешті закінчивши почате, а я спробую повернути до реального світу дівчину, якщо це, звісно, можливо.

— Усе доволі непогано. - Відповіла та, почав повільно підходити до мене. - Але стане ще краще, якщо я просто вб'ю тебе.

— Спробуй. - Я різко дістаю з карману невеликий ніж, який завбачливо забрала з собою з дому.