Читати книгу - "Чи це людина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але впродовж цілої ночі, крізь усе це чергування сну, неспання та нічних страхіть, чатує сповнене жаху очікування хвилини підйому — завдяки відомій багатьом таємничій здатності ми спроможні навіть без годинника досить точно передбачити його настання. У час підйому, різний у різні пори року, але завжди задовго до світанку, довго калатає табірний дзвін, і тоді в кожному бараці нічна сторожа закінчує свою зміну: вмикає світло, підводиться, потягується і виголошує щоденний вирок: «Aufstehen», — а частіше польською: «Wstawać».
Мало хто спить аж до самого того слова Wstawać: це занадто болісна мить, щоб навіть найтвердіший сон не розвіявся задовго до неї. Нічний охоронець це знає, і саме тому вимовляє його не наказовим тоном, а тихим і приглушеним голосом, мовби маючи певність, що це оголошення потрапить у вже приготовані вуха, його вислухають і підкоряться.
Чужомовне слово падає на дно душі кожного, мов камінь. «Вставати» — ілюзорний бар’єр теплої ковдри, крихкий панцир сну, нічна втеча від реальності, хоч і повна мук, розсипаються навколо нас, і ми вже безповоротно виринаємо зі сну, вразливі на всяку зневагу, брутально голі і беззахисні. Починається день, такий самий, як кожен інший, такий довгий, що практично неможливо уявити собі його кінець, адже від нього нас відділяє стільки холоду, стільки голоду і стільки втоми; тому краще зосередити увагу і бажання на квадратику сірого хліба, цілком крихітному, але через годину він напевно нам дістанеться, і протягом п’яти хвилин, поки ми його не поглинемо, він становитиме усе, чим тутешні закони дозволяють нам володіти.
Зі словом Wstawać бараком знову проноситься вихор. Усі раптом, без жодного переходу, починають шалено метушитися; злазять вниз і вилазять нагору, стелять свою лежанку, намагаючись водночас і одягатися, щоб не залишати свого добра без нагляду; повітря сповнюється пилюкою настільки, що стає непрозорим; спритніші ліктями проштовхуються крізь натовп, щоб дістатися до вмивальні та нужника до того, як там утвориться черга. Відразу ж на сцену виходять прибиральники, які штурханами і криками виганяють усіх геть.
Прибравши постіль і одягнувшись, я злажу на підлогу і взуваю черевики. Рани на моїх ногах знову відкриваються і починається новий день.
Робота
До Резника зі мною на нарах спав якийсь поляк, імені якого ніхто не знав; він був покірливий і мовчазний, мав дві застарілі виразки на гомілках, і вночі від нього відгонило паскудним хворобливим духом; ще у нього був слабкий міхур, то ж він прокидався і будив мене вісім-десять разів за ніч.
Якось увечері він, доручивши мені свої рукавиці, ліг у шпиталь. Півгодини я надіявся, що квартирмейстер забуде, що я залишився сам на своїх нарах, але коли вже відлунав відбій, нари затремтіли, і до мене видряпався якийсь довгов’язий рудий тип, з номером, який вказував, що він француз з Дрансі.
Мати високого товариша по нарах — біда, це означає втрачати години сну; а мені завжди випадали високі, бо сам я малий, а двоє високих разом спати не можуть. Та попри це відразу стало зрозуміло, що Резник не є поганим товаришем. Говорив він мало і ввічливо, був охайний, не хропів, вставав тільки два-три рази за ніч і завжди дуже обережно. Вранці він запропонував, що сам застелить ліжко (а це операція складна і неприємна, і крім того, дуже відповідальна, бо тих, хто погано стелить ліжко, schlechte Bettenbauer, суворо карають), і зробив це швидко й добре; тому я відчув певне швидкоплинне задоволення, коли пізніше, на аппельпляці, побачив, що його приділили у мою команду.
Під час походу на роботу, ковзаючи дерев’яними колодками по замерзлому снігу, ми обмінялися кількома словами, і я дізнався, що Резник — поляк; він прожив двадцять років у Парижі, але розмовляє французькою погано. Йому тридцять років, але, як і всім нам, йому можна дати від сімнадцяти до п’ятдесяти. Він розповів мені свою історію, нині я її вже не пригадаю, але напевно то була болісна, жорстока і зворушлива історія; бо такими є всі наші історії, сотні тисяч історій, усі різні й усі дивовижним чином однаково позначені трагічною неминучістю. Ми розповідали їх один одному по черзі щовечора, вони відбувалися в Норвегії, в Італії, в Алжирі, в Україні, вони такі ж прості й незбагненні, як історії біблійні. А може, вони теж є історіями якоїсь нової Біблії?
Коли ми прийшли на місце роботи, нас відвели на Eisenröhreplatz, тобто майданчик, куди звантажують залізні труби, а тоді все пішло як звичайно. Капо знову зробив переклик, швидко вписав новоприбулого, домовився з цивільним майстром про нинішній обсяг робіт. Тоді передав нас форарбайтерові — бригадирові — а сам пішов спати в будку з інструментами, біля пічки; цей капо не придирається, бо він не єврей, а отже, не боїться втратити посаду. Форарбайтер роздав нам залізні підойми, а своїм друзям — домкрати; відбулася звична бійка за легші підойми, і нині мені не пощастило, мені дістався кривий лом, вагою, певно, з п’ятнадцять кілограмів; я знаю, що навіть просто тримаючи його в руках, через півгодини буду мертвий від втоми.
Потім, кожен зі своїм ломом, ми попленталися, спотикаючись, по талому снігу. Щокроку до наших дерев’яних підошов прилипає трохи снігу й болота, і тоді ми, хитаючись, тягнемо зі собою на ногах ці безформні брили, яких неможливо позбутися; іноді одна з них відривається і здається, ніби одна нога на долоню коротша від другої.
Нині ми маємо звантажити з вагона величезний чавунний циліндр — гадаю, це циліндр для синтезу, важить він, мабуть, кілька тонн. Для нас це краще, бо відомо, що з великими вантажами легше давати собі раду, ніж з малими; адже зусилля тоді більшою мірою діляться між всіма і нам видають адекватні знаряддя; але це небезпечно, не можна відволіктись ні на секунду, досить навіть миттєвої
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.