Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Звичайно, якби це все схематично накреслити або зобразити як родове дерево, то було б легше розібратись. Та в мене було тільки шепітне пояснення мсьє Роше, і я відчайдушно намагалася поєднати почуті імена з побаченими обличчями.　

Поки я ще раз усіх оглядала — усиновлений Ейден був єдиним із темним волоссям і довгим, виразним носом, усі інші були світловолосі з кирпатими носами й виглядали до біса схожими, — перед рецепцією розгорілася сварка.　

— Але ми хотіли цього разу кімнату, що виходить на тильну сторону, — жалілася дівчина, яка мала взяти ключ від Теремін-люксу. Елла, якщо я не помиляюся. — Тільки для мене і Ґретхен! Ми вже завеликі, щоб бути няньками малявкам. І взагалі, ділити ванну на п’ятьох — це як у літньому наметовому таборі.　

— Елло! — приструнила її мама, чиє ім’я я вже й забула. — Тільки не починай зараз знову своє ниття.　

— Окрім того, Елло, нам не потрібна нянька, коза ти облізла, — сказала мала Ґрейсі.　

— А якщо й потрібна буде, то ми візьмемо краще Емі, — додала Медісон. — Вона набагато веселіша, ніж ви.　

Емі, їхня п’ятнадцятирічна сестра, стояла скраю. Вона мала такий самий вигляд, як і Елла, у якої був такий же вигляд, як і в Ґретхен і Гарпер, та в неї було коротше волосся і вона носила окуляри. Я вважала, що це дуже мило з її боку. Так принаймні я могла відрізнити її від інших.　

— Наскільки я пригадую, Теремін-люкс має дві окремі спальні, — сказала вона знервовано. — А ванна кімната просто велетенська.　

— А ще є окремий туалет, гардеробна і відкритий камін у великій спальні, — привітно додав Бен.　

— Яку Елла і Гретхен одразу ж собі присвоять, — перервала його Емі, а Ґрейсі сказала:　

— Тоді це буде кімната облізлих кіз.　

— О небеса! Ґрейсі, — вигукнула її мама, — звідки ти набралася таких слів?　

— Я їх сама придумую, — гордо сказала Ґрейсі, а Медісон хихикнула.　

— Але я хотіла кімнату на тильну сторону.　

Не вистачало тільки, щоб Елла тупнула ніжкою.　

— З панорамним краєвидом. І балконом. Ґретхен і я можемо помінятися з Гарпер і Джеремі. Вони й так зайняті тільки дитиною і не матимуть сексу, яким могли б заважати маляті.　

— Елла Джейн Барнбрук! — Бідолашна мама вже не знала, за яку з дочок їй було більше соромно.　

Вона стурбовано глянула на чоловікових батьків, проте ті досі ще розмовляли з Романом Монфором, котрий продовжував посміхатись. Судячи з уривків фраз, що до нас час від часу долітали, йшлося про гольф, курс долара й погоду.　

— Я б хотіла, щоб від цього моменту й надалі ти поводилася пристойно. Інакше залишишся сидіти у своїй кімнаті цілі канікули! Це зрозуміло?　

— Але це все так несправедливо, — заскиглила Елла.

У мами був зараз такий вигляд, ніби вона страждає від нападу мігрені.　

— Я серйозно, Елло. Твоя нога ступить на бальну підлогу тільки в тому випадку, якщо я від цього моменту перестану через тебе нервуватися.　

Старша сестра з дитиною вже давно схопила ключ від кімнати й потягнула свого чоловіка до ліфта, шепочучи йому щось на вухо. Хлопці Барнбруки теж уже були на шляху нагору.　

А паж Йонас і директор цирку Яромир штовхали два багажні візки, під верх заставлені валізами, до вантажного ліфта.　

Під суворим маминим поглядом Елла, з перекошеним від скиглення обличчям, потягнулася за ключем.　

— Багато гостей надають перевагу краєвиду з переднього боку будинку, бо там можна спостерігати чудовий схід сонця, — утішливо сказав Бен. — А ще chamois на скелях. (Слово chamois було мені невідомим, тому я швиденько переклала його як «сарни». Це могло цілком означати «лишайники і мохи», та Бен про них не розказував би, якби хотів похвалити краєвид із вікна.) Окрім того, це кімната з багатим історичним минулим. Тут зупинявся не тільки той, на честь кого й названо кімнату, — Леон Теремін, під час своєї навколосвітньої подорожі в кінці двадцятих років, а й Райнер Марія Рільке написав тут один зі своїх відомих Валезанських катренів.　

— Ну-у, це були, взагалі-то, не такі вже й відомі вірші, — прошепотів мсьє Роше. — «Pays silencieux dont les prophètes se taisen»[10]. Він писав їх французькою.　

— Байдуже, — прошепотіла я йому. — Можу закластися, що ті двоє і так ніколи не чули про Рільке. (Мовчу вже про Леона Тереміна — цього навіть я не знала.)　

І саме в цей момент я побачила її, собачу купку. Це була велика коричнева купка прямо перед колоною на мармуровій підлозі, посередині фойє. І це було справжнісіньке диво, що її ще ніхто не побачив. Я не помітила її досі, бо перед нею стояла валіза. Тепер, коли я з жахом на неї витріщалася, я ще й спробувала собі уявити її аромат. Як вона, заради Бога, там опинилася?　

Можливо, один із пуделів ще раніше встиг непоміченим зробити свою справу? Тоді чому ми її відразу не занюхали? Це не міг бути мопс фон Дітріхштайнів, бо він весь час був у них на руках, і важко собі уявити картину, як пані чи пан фон Дітріхштайн прокрадаються у вестибюль, щоб дати своєму песику змогу покакати. Поки мсьє Роше життєрадісно декламував (французькою вірші Рільке, а старші Барнбруки теревенили з Беновим батьком, я напружено розмірковувала, що робити. На те, що Роман Монфор притягне до відповідальності пристойного собаку, а тим паче його власника чи власницю, шкода навіть сподіватись. Ні, він шукатиме і безсумнівно знайде якогось винного, котрий тяжко поплатиться за смердючу собачу купку посеред вестибюля.　

Навіть якщо це була його вина. А воно так і було, бо це він розпорядився допустити цих собак-винятків. Та байдуже. За цю купку, що шкодить бізнесу, будуть летіти голови, одна точно. Тільки от чия?　

— Елла, ходімо! — Гретхен взяла під руку свою кузину. — Ми собі облаштуємо все якнайкраще. Просто пофоткаємося на балконі в Гарпер і вдаватимемо, що це в нас такий краєвид.　

— Гретхен дуже відома в «Інстаграмі», — сказала Ґрейсі Бену, який через колону не міг бачити собачу купку.　

— О, дуже відома — це трішки перебільшено, — скромно заперечила Гретхен.　

— Ага, але й справді дуже трішки. — Емі закотила очі. — У неї аж сто тридцять один фоловер, і всіх вона знає особисто.　

— Сто тридцять три! І це тільки початок. — Гретхен відкинула волосся назад, і разом з Еллою неквапливо рушила до ліфта.　

Вони пройдуться