Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, Бен хоче зафоловити тебе в «Інстаграмі»? — Емі глузливо посміхнулася Бену, накинула свій малий рюкзачок на плече й пішла слідом за Гретхен і Еллою. — Це справді суперкласний акаунт, називається grumpygretchen. Grumpygretchen пояснює, чому краще не носити жовтого, якщо ти блондинка, коли краще малювати ефектні стрілки на очах і як зробити мімімішне селфі з домашніми тваринками так, щоб вони не забрали всю увагу на себе.
— Grittygretchen[11].
— Гретхен зупинилася, а Елла злісно блимнула очима на Емі. — Grittygretchen, і, як свідчить назва, йдеться про значно більше, ніж мейкап і моду. А саме — про справжню допомогу в житті. Як сміливій дівчині обійти життєві перешкоди.
Це було як про мене сказано. Собача купка була життєвою перешкодою, яку я як смілива дівчина зараз повинна обійти.
Я витягла білосніжну хусточку з нагрудної кишені піджака спантеличеного мсьє Роше, застрибнула задком на стійку і, проїхавшись по ній, зісковзнула з іншого боку.
— Просто незамінна допомога в житті: як замаскувати занадто грубий ніс за допомогою темної пудри і єдиний справжній рецепт веселкових кексів у горнятках? — насміхалася Емі.
— Ходімо, Гретхен. — Елла потягла свою кузину далі. — Емі просто заздрить. Як завжди.
З математичною точністю я прошмигнула поперед них, впала на коліна біля колони і накинула нагрудну хусточку мсьє Роше на собачу купку. Розмір хусточки напрочуд точно збігся з розміром купки. Проте це виглядало дивно, так ніби вона витає над землею, як магічна.
— Хух, — видала Гретхен. Звичайно, так голосно, як тільки могла.
Емі, Елла, Медісон, Ґрейсі та їхня мама так само допитливо глянули на мене.
— Перепрошую.
Я намагалася затулити собою горбок із нагрудною хусточкою від їх поглядів.
— Там була… е-ем… є невелика калюжа розтопленого снігу. Не дуже добре для підлоги. — Я мужньо схопила хусточку. У мене промайнула надія, що це, можливо, чийсь злий жарт із бутафорними собачими каками, приклеєними до підлоги, але воно виявилося м’якої — перепрошую за подробиці, і тут я мусила придушити свій блювотний рефлекс, — кремоподібної консистенції. Виявилось, там було занадто багато, щоб забрати все за одним разом, для цього мені знадобилось би дві чи навіть три хустинки. Або щось подібне, куди б я могла загорнути цю невимовно бридку гидотну субстанцію. На мить я закам’яніла від безпорадності.
На моє превелике полегшення, жіноча частина Барнбруків продовжила свій рух до сходів. А старші Барнбруки відправилися до ліфта в супроводі Дратівливого Романа.
Я опустила очі й затримала дихання, щоб залишитися непомітною, поки вони не пройдуть повз мене.
Я сподівалась, що Роман Монфор поїде разом із ними на третій поверх і я матиму час, щоб привести тут усе до ладу.
Піднявши погляд, я виявила, що маленька Ґрейсі, як на зло, не зрушила з місця.
Напевно, це виглядало досить дивно: я стояла на колінах перед колоною, тримаючи руку над накритим хустинкою горбком, який був нібито розтопленим снігом. Мсьє Роше, що сидів у кімнаті консьєржа, теж мав здивоване обличчя.
У тебе гарна сукня, — сказала Ґрейсі, і було дуже помітно, що вона намагалася сказати мені щось приємне. Може, їй було мене шкода. — Мені подобаються ґудзики й корона. Дякую, мені вона теж подобається, — відповіла я. — А в тебе класна котяча шапка. Ці плюшеві вушка просто суперові. — І тут мені спала на думку відчайдушна ідея. — Скажи, Ґрейсі, ти б могла позичити мені свою шапку до завтра?
У Ґрейсі від здивування розширилися очі.
— Мене звати Фанні, — швидко додала я. — Працюю тут нянею, і я обіцяю тобі, що поверну твою шапку завтра. — Випрану і парфумовану. — Вона потрібна мені для дуже важливої місії.
Ґрейсі не вагалася ані секунди.
— Звичайно! — Вона зірвала шапку з голови і простягла мені. Тоді обернулася й побігла за всіма сходами нагору. Ах, коли б усі діти були такими простими й великодушними. Я дочекалася брязкання решітки ліфта, а тоді згорнула квапливо, не дивлячись (і не дихаючи носом!) собачу купку нагрудною хусточкою в шапку з котячими вушками. Це була клейка субстанція, але мої пальці дивом залишились чистими. На відміну від шапки Ґрейсі…
— Що ти там таке робиш, Фанні Функе?
Хтось постукав мене по плечу. Це був Дон, який, звісно, з’явився саме зараз, і, як завжди, наче з неба впав.
— А на що схоже? — буркнула я.
Дон схрестив на грудях руки.
— Хм. Виглядає так, ніби ти кладеш у шапку, яку виманила в маленької дівчинки, якусь бридку коричневу масу. Розумна ідея, між іншим. Я б до такого не додумався. — Він тихо розсміявся.
У мене закралася підозра, що він був тут і спостерігав за всім весь цей час. Я тоді точно була не єдиною, хто вмів добре ховатися.
— Це ти… це твоя робота… ти маленький?.. — Я приголомшено дивилася на нього.
— А ти справді кмітлива, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу. — Дон вишкірився, але йому якось вдавалось виглядати водночас підступним і надзвичайно милим. — Овва! — сказав він так голосно, як навіть Гретхен не змогла б. І продовжив непритаманним йому, по-дитячому монотонним голосом: — А це хіба не улюблена шапка маленької Ґрейсі Барнбрук? Що ви з нею робите?
— Я… та ти припиниш уже нарешті? — зашипіла я, та було вже запізно.
— Що тут трапилося? — Роман Монфор великими кроками вийшов із-за колони. Він не поїхав із Барнбруками нагору.
Це був кінець. Тепер було ясно, чия голова покотиться. І прямо під двері моїх батьків в Ахім біля Бремена, якраз на свято.
Я підскочила і притиснула шапку з котячими вушками до себе.
— Зовсім нічого, — випалила я.
Роман Монфор дивився на мене прищуленими очима.
— Ви одна з покоївок-помічниць панни Мюллер?
— Ні. — Я важко ковтнула. Я тут практикантка на рік, хіба ви мене не пригадуєте? Ви мені у вересні тиснули руку, хотіла сказати я. Та Дон мене випередив.
— Це шапка з котячими вушками Ґрейсі Барнбрук, — сказав він геть розгублено. — Пані запхала туди якусь дивну коричневу штуку. Для чого вона це зробила, дядьку Романе? Ґрейсі точно захоче її ще носити.
— Що? Що за дивна коричнева штука? — На чолі Романа Монфора почала набрякати вена, якої всі боялися. Зблизька вона виглядала ще страшніше. Я помітила, що мої зуби почали цокотіти.
— Дайте-но сюди, — гаркнув він мені.
Я притиснула шапку до грудей.
— Це… я можу пояснити, — белькотіла я. — Це Дон… — Та що ж зробило це підступне Бембі? Просто на зло комусь зібрав собачу купку, розмістив її у вестибюлі, щоб подивитися,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замок у хмарах, Керстін Гір», після закриття браузера.