Читати книгу - "Відьма та її інквізитор, Елісса Фенікс"

Карделія мовчки йшла поруч із Ардісом, намагаючись приховати напругу в плечах. Вона відчувала його погляд навіть тоді, коли він не дивився прямо на неї. Його підозри були мов невидимі нитки, що поступово звужували кільце навколо неї.

Вона мала бути обережною.

— Завтра ми почнемо обшук у будинку зниклого слуги, — промовив Ардіс після довгої мовчанки. — Ти підеш зі мною.

— Чому я? — вона звузила очі.

— Бо ти бачиш більше, ніж кажеш, — сухо відповів він.

Карделія хотіла заперечити, але замість цього лише закусила губу.

Він уже підозрював її. Не через темну магію — ще ні. Але він відчував, що вона не така, як усі.

Вона відвела погляд, вдивляючись у ніч. Селище, здавалося, затамувало подих. Будинки ховали свої таємниці за зачиненими віконницями, і навіть вітер сьогодні був неприродно тихим.

— Ми на місці, — промовив Ардіс, зупинившись перед заїжджим двором.

Карделія підняла голову. Їй хотілося скоріше сховатися у своїй кімнаті, залишитися наодинці зі своїми думками.

— Гарної ночі, — кинула вона через плече, рушаючи до дверей.

Але Ардіс раптом обхопив її зап’ястя.

Це був миттєвий порух, легкий, але сповнений прихованої сили.

Карделія різко обернулася, її очі розширилися.

— Що ти робиш?

Він не відпускав. Його пальці були теплими, і дотик, хоча й короткий, обпалював сильніше за полум’я.

— Ти боїшся мене, Карделіє? — запитав він тихо.

Вона відчула, як її серце пропустило удар.

Їй потрібно було негайно відвести погляд, висмикнути руку, змусити себе не реагувати.

Але вона не могла.

Його очі. Вони дивилися прямо в її душу.

— Ні, — прошепотіла вона, і її голос зрадницьки здригнувся.

На губах Ардіса з’явилася тінь усмішки.

— Ось як?

Його голос був оксамитовим, тихим, але в ньому відчувалася гра небезпеки.

Карделія нарешті змогла вирвати руку, зробивши крок назад.

— Спокійної ночі, — сказала вона різкіше, ніж хотіла, і швидко зникла всередині.

Ардіс залишився стояти в темряві.

Він знав, що вона йому бреше.

Але ще більше його зачаровувало інше.

Коли він торкнувся її, він відчув… щось. Наче електричний розряд пробігся крізь його пальці, змушуючи кров вирувати.

Він знав, що має бути обережним.

Але, здається, було вже запізно.

Карделія зачинила двері й сперлася на них спиною, намагаючись заспокоїти шалене биття серця.

Що це було?

Його дотик…

Це відчуття. Наче її магія відгукнулася на нього, наче щось у ній потягнулося до нього.

Це неможливо.

Вона провела долонею по зап'ястю, де досі пульсувало тепло від його пальців.

Їй не можна було так реагувати. Це ж Ардіс. Інквізитор. Її ворог.

Але чому ж тоді її серце стукає так швидко?