Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Ранок був м’яким, немов тепла хустка — туман завис над деревами, а сонячне проміння пробивалося крізь вікна бабусиної хатини, залишаючи золоті відблиски на підлозі. Уляна сиділа біля вікна, розчісуючи волосся, загорнувшись у теплу шаль. У сусідній кімнаті почулись кроки — Орелій прокинувся і вийшов до кухні, акуратно зачинивши за собою двері.

— Доброго ранку, — мовив він, помітивши її. Його голос був трохи хрипким від сну.

— Доброго, — відповіла Уляна з легкою усмішкою. — Як почуваєшся?

— Краще. Особливо тут, — він поглянув на неї трохи довше, ніж дозволяло б просте "дякую". — І з тобою.

Їхні погляди переплелися, і між ними повисла тиша, наповнена несказаними словами. Тихою ходою до кімнати ввійшла бабуся з підносом у руках.

— Ви так дивитесь одне на одного, що я й не знаю, чи чай вам наливати, чи весільні рушники готувати, — буркнула вона з лукавою посмішкою.

Уляна знітилась, а Орелій усміхнувся, винувато знизавши плечима.

— У нас просто гарний ранок, — м’яко сказав він.

— То й добре. Тільки не забувай, хлопче: гарні ранки швидко минають. А твої шукачі вже не за горами, — зітхнула бабуся, подаючи чай.

— Я ще трохи залишусь, — Орелій подивився на Уляну. — Якщо ти не проти.

— Не проти, — відповіла вона тихо.

***

Дні текли неспішно. Вони гуляли садом, сиділи біля вогню з книжками, Уляна вчила Орелія впізнавати трави, а він вчив її старовинним пісням, що пам’ятав із дитинства. Їхні руки все частіше торкались випадково. А іноді — зовсім не випадково.

Одного вечора, коли сонце ховалося за деревами, вони стояли на веранді. Орелій подивився на неї з такою ніжністю, що вона відвела погляд.

— Можна? — прошепотів він, простягаючи руку.

Вона кивнула. І він поцілував її руку — довго, мовчки, з глибоким трепетом.

— Уляно... — почав він, але вона притисла палець до його вуст.

— Не зараз. Дай нам ще трохи тиші.

— Тоді — просто будь поруч, — прошепотів він.

— Я тут.

— І я тут.

І в тій миті все було просто: вони двоє — в затишному, схованому світі бабусиної хати.

— Гей, голубки, — долинув голос бабусі зсередини, — хтось мав би принести дрова, а не зітхати на весь ліс!

Орелій, злегка посміхаючись, вийшов із будинку й попрямував до хліва. Уляна, зрозумівши, що не втримала свій погляд на ньому, швидко повернулась до вікна, намагаючись приховати усмішку. Вона відчула, як її серце трохи пришвидшило ритм. Відчуття було таке, немов щось особливе, нове, що вона ніколи раніше не переживала.

Бабуся не відпустила моменту:

— Та ти що, справді? Вже й дрова йому несеш, а не втікаєш від нього в ліс? — запитала вона з іронічною посмішкою, закидаючи вогнище.

Уляна похитала головою.

— Не розумію, про що ти.

— Не вдавай, — бабуся м’яко посміхнулась. — Можеш хоч в лісі не ховатися. Я все бачу. Дивись, хлопець це не просто так прийшов. І, думаю, тобі це теж не байдуже.

Уляна зітхнула. Вона не була готова до розмов про це. Їй хотілося більше часу, щоб зрозуміти свої почуття, а бабуся, здається, вже все бачила.

— Я не знаю, бабусю. Всі ці почуття... Вони такі сильні й водночас... чужі.

Бабуся не відповіла одразу. Вона тільки посміхнулась і сіла поруч. В її очах світилося розуміння.

— Все не так складно, як тобі здається. Просто будь відвертою з собою. І якщо це твій шлях, не бійся його пройти.

Уляна відчула, як слова бабусі огортають її теплою хвилею. Вона знала, що бабуся завжди підтримувала її, але зараз щось змінилося, і навіть вона сама не могла до кінця зрозуміти, що саме.

Вони сиділи ще деякий час у тиші. Згодом Орелій повернувся до дому, несучи в руках пучок дров. Він спинився на сходах, піднявши очі на веранду, де сиділа Уляна.

— Де твоя бабуся? — запитав він, злегка замучений від роботи, дивлячись на неї знизу.

— Я тут, — буркнула бабуся, висунувшись із дверей. — Ти хоч бачиш, скільки дров ти приніс? І це все за одну поїздку!

Орелій посміхнувся, здаючи дрова на підлогу біля вогнища.

— Якби ви не сміялись з мене, я б ще більше приніс, — жартував він.

— Не треба, — знову посміхнулась бабуся. — Ти й так уже занадто багато зробив для нас.

Орелій швидко поглянув на Уляну, і між ними знову промайнула тиха і ніжна хвиля.

Уляна відчула, як серце затріпотіло від цієї миті, і без вагань вийшла з кухні. Вона попрямувала до веранди, де вже було затишно. Вітерець колихав завіси, а запах дерева і трав наповнював повітря.

— Ти, певно, голодний, — сказала вона йому, витираючи руки об передник.

— Я не відмовлюсь від чаю, — Орелій знову посміхнувся. — І якщо є ще трохи супу, я буду лише радий.

Вони разом сіли за дерев’яний стіл на веранді, звідки відкривався чудовий вид на ліс і гори, що тягнулися горизонтом. Між ними відчувався теплий, невимушений зв'язок. Вони сміялися, ділилися спогадами, забуваючи про все навколо. Уляна не могла пояснити, чому так комфортно поруч з ним, чому її думки повертаються до нього навіть, коли він не в кімнаті.

І хоч бабуся не раз поглядала на них з лукавим виразом обличчя, вона не порушувала тишу. У її очах була лише мудрість та терпіння.

— Бачиш, усе не так страшно, — сказала бабуся, поки Орелій і Уляна разом сміялися з якоїсь дрібниці.

— Не страшно, — шепотіла Уляна, відчуваючи, як її душа потроху розцвітає поруч з ним.

***

Вечір м'яко опустився на будинок, коли бабуся, здається, врешті вирішила залишити їх на самоті. Вона потяглася, втомлено позіхаючи, і, помітивши, що їй вже пора відпочити, зібралася й попрямувала до своєї кімнати.

— Я йду спати, — сказала бабуся, посміхаючись, як завжди. — Ви тут без мене, а то ще дрова розберете всю ніч.

Орелій і Уляна в обох очах вловили лукаву нотку, що видавала бабусине добре знання всього, що відбувається.

— Спокійної ночі, бабусю, — відповіла Уляна, хоча й червона від несподіваного визнання, яке бабуся вклала в її слова.

Бабуся кивнула і, зітхнувши, неспішно пішла вгору сходами.