Читати книгу - "''друзі'', Yevhenii Nahornyi"

Марія кивнула, її очі були вологими.
— Дякую, Олесю. Ми не хотіли тебе турбувати. Просто… ну, ти розумієш.
Тарас встав, простягаючи руку.
— Дякую, що вислухав. І… пробач, якщо що не так. Ти завжди був нам другом.

Олесь потиснув його руку, відчуваючи, як стара образа ворушиться, але не виривається назовні.
— Усе гаразд, Тарасе. Я зв’яжуся з вами.

Вони пішли, і Олесь залишився стояти на ганку, дивлячись, як їхні постаті зникають у сутінках. Він відчував себе розгубленим. Частина його хотіла допомогти — не заради них, а заради того хлопця, яким він колись був, заради їхньої дружби, що колись була всім. Але інша частина, та, що все ще боліла, шепотіла, що він не винен їм нічого.

Тієї ночі він сів за стіл і відкрив зошит. Але слова не йшли. Замість вірша він написав лише одне речення:
«Чому я не можу відпустити вас, хоч ви вже не мої?»

Він закрив зошит і заплющив очі, слухаючи, як липи шепочуть за вікном. Липове було його домом, але також його в’язницею. І він знав, що рішення, яке він ухвалить, визначить, ким він стане — тим, хто тримає біль, чи тим, хто нарешті відпустить.