Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (10.10) 

Я не мала туди йти.
Могла спокійно сидіти в класі, слухати Анжелу, яка розповідала про нового вчителя біології з дивними вусами.
Але щось мене потягнуло в коридор. Наче частина мене знала — зараз щось станеться. І сталося.

Я побачила їх.
Вона.
Христина. Та сама дівчина, про яку всі говорили ще до її приходу. Красива. Багата. Гламурна до кісток.
І він.
Денис.
Стояв поряд, ніби нічого не сталося. А вона його цілувала. Так, ніби мала на це повне право.
Я завмерла. Мене ніби вдарило чимось важким у груди.

Моє серце — бах-бах-бах, кожен удар наче ножем.
Я не пам’ятаю, як розвернулась і пішла. Просто йшла. Кудись. Подалі.
Кожен крок — мов через багно.
Кожна думка — крик.
"От бачиш? Я ж знала. Ми з різних світів. А він… він такий самий, як вони всі. Він обрав її."

Я зайшла до туалету, вмилася. Очі червоні, але сліз немає. Сльози — це слабкість. А я вже досить плакала.
— Гей, — Анжела стоїть у дверях. Вона бачила. Вона все розуміє.
Я хитаю головою:
— Все добре. Я в нормі.

— Віка, ти не в нормі, — каже вона і обіймає мене.
І тільки тоді я ледь не зриваюся. Але стримуюся. Бо не хочу, щоб хтось побачив. Навіть вона. Сльози - це слабкість на мою думку, й через це я намагаюся, щоб їх у мене ніхто не побачив.

— Мені просто потрібно трохи часу, — шепочу.
— Ти заслуговуєш на кохання, а не на такі знущання, — каже вона.
Я киваю. Не тому, що вірю. А тому, що хочу в це повірити.
Бо якщо ні… тоді навіщо було все це?

Можливо, я дійсно зробила правильно, коли пішла від нього.
Можливо, мені справді там не місце.
У його світі, де Христини отримують все.
А дівчини на ім’я Віка… зникають у тіні.