Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Христина (11.10)

Я знала, що він не мій. Ще вчора Денис чітко сказав: він любить якусь там Віку. Смішно. Я — Христина Воронцова, донька бізнесмена, маю все — гроші, зовнішність, вплив. Я звикла, що світ схиляється переді мною. Двері відкриваються самі, люди говорять «так» ще до того, як я щось попрошу. Я обираю. Я забираю. Я перемагаю.

А вона?

Дівчина з району, з гіркою історією й сумними очима. Вічно в кросівках, з розтріпаним волоссям і цими своїми зошитами, які вона притискає до грудей, наче вони можуть її захистити. Тиха, звичайна, така… сіра. Але саме її він покохав. Денис. Хлопець, якого я мала отримати без бою.

Я не звикла програвати. Тим паче якимось провінційним дівчаткам із шармом дешевого романтизму.

Сьогодні в школі я була сама досконалість. Вбрання — підібране так, ніби випадково, але насправді зрежисоване до сантиметра. Усмішка — відточена. Жести — контрольовані. Я обіймала Дениса при кожній нагоді, тримала його за руку, кидала погляди, ніби ми — ідеальна пара. Він відштовхував мене. Рухами, очима, мовчанням. Але поки що він нічого не сказав уголос. І цього мені вистачає. Бо люди бачать не те, що є. Вони бачать те, що я хочу їм показати.

Але цього мало. Занадто мало.

Потрібно прибрати Віку.

Не фізично — я ж не якась дикувато-драматична героїня з кримінальної хроніки. Ні. Я зроблю все витончено. По-жіночому. По-королівськи. Так, що вона сама відійде. Зламається. Зникне. Почне сумніватися в собі, у світі, в Денисі. Вона сама розірве все.

Я вже пошепки говорила в туалетах:
«Чули, Віка кинулася на таблетки, бо Денис її не хотів?»
«Кажуть, вона його переслідувала. Ну, психічно нестабільна ж…»

Ці речення — м’які голки. Їх ніхто не перевіряє. Їх просто підхоплюють. Люди ковтають цю отруту охоче, майже із задоволенням. Особливо ті, хто завжди заздрив Віці тихо, але вперто. Вони тільки й чекали приводу, аби її зненавидіти голосно.

Але цього теж недостатньо.

Потрібен удар глибше. Щось, що здається правдою. Щось, що викличе огиду, страх або жаль. Щось, що не виправдаєш. Я маю знайти її слабке місце. У кожного воно є. Може, сім’я? Щось про її батьків? Мертву бабусю? Або… щось у її телефоні?

Я вже думаю, як дістати до її переписок. Хтось із технічних хлопців міг би «піддивитись» щось. За певну плату. Або зламати її інсту. Вигадати скандал. Переписку з викладачем? З чужим хлопцем?

Ніхто не скаже «Христина, це підло». Бо ніхто не дізнається.

А Денис… Він забуде. Хлопці завжди забувають. Навіть якщо і не одразу, то з часом.
Я буду поруч. І одного дня він зрозуміє: я — єдине, що залишилося поряд.

Віка не зможе протистояти мені. Вона не має того, що маю я.
Я не просто дівчина. Я — майбутня королева цього місця. І королеви не програють.