Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (11.10)

Сьогоднішній день був схожий на жарт, тільки ніхто не сміявся. Ну, може, крім Христини.

Я ще вчора бачила, як вона цілувала Дениса. Побачила — і відчула, як всередині щось обірвалося. Я намагалася не думати про це, зробити вигляд, що мені байдуже. Але серце все одно тиснуло, ніби хтось схопив його кулаком і не відпускає.

Сьогодні… усе ніби ще більше зламалося.

Люди дивилися на мене якось по-іншому. З усмішками. З жалем. З огидою.

На перерві я випадково почула, як дві дівчини з 10-А перешіптувались:

— Кажуть, вона таблеток наковталась через Дениса. — Та ну, божевільна якась.

Я стояла за дверима і чула кожне слово. У мене підкосились ноги. Як вони дізнались? Ніхто ж не мав знати… Це мало бути моєю таємницею. Моєю і… Дениса?

А може, Анжела?

Ні. Вона б не зрадила.

Потім ще був Влад, який кинув усмішку і прошепотів:

— А ти, Віко, ще тут? Я думав, тебе в психушку забрали.

Мені хотілося зникнути. Просто стати повітрям, пилом, нічим. Я ніколи не почувалась такою приниженою.

Анжела сиділа поруч і постійно питала, чи я в порядку. Вона намагалася підбадьорити, говорила щось про те, що людям завжди потрібно плітки, що це мине, що я сильна… Але мені хотілося лише одного — тиші. Хоч на кілька хвилин.

Я бачила Дениса — він дивився на мене, кілька разів хотів щось сказати. Але Христина завжди була поруч, як липка тінь. Його тінь.

І я не розумію, що гірше — ненавидіти його, чи досі… любити.

Після останнього уроку я втекла зі школи швидше, ніж дзвінок встиг стихнути. Хотілось бігти так, щоб стерти підошви. Бігти до зупинки, від зупинки, повз магазини, дерева, людей. А потім сховатися в себе. В ту Віку, яку ніхто не бачить. Яку ніхто не чіпає.

Дома було тихо. Мама затрималась на роботі, Діана десь блукала з новими «тіктоковими» друзями. Я скинула рюкзак, навіть не розв’язавши блискавку, і просто лягла на підлогу у своїй кімнаті. Не на ліжко — на холодний ламінат. Мені здавалось, якщо віддати тілу цей холод, то воно перестане горіти зсередини.

Я згадала бабусю Валю. Як вона завжди казала: «Людська злість — це наче борщ без м’яса: шуму багато, а толку нуль». І я сміялась тоді, а зараз... зараз тільки тиша відповідала.

Телефон лежав десь на столі, мовчав. І частина мене сподівалась, що там — повідомлення від нього. Інша — боялася це перевірити. Але ... повідомлення так й не прийшло .