Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (12.10) 

Ранок:

Прокинулась о 6:47. Без будильника. Просто розплющила очі — і вже відчула, що щось буде не так. Це наче коли повітря перед грозою стає важким, ніби сам Всесвіт попереджає: обережно.

Пішла в ванну, вмила обличчя, подивилась у дзеркало — очі червоні, ніби я всю ніч ридала, хоча… я просто лежала. Мовчки. Дивилась у стелю. І думала, як мені стало так байдуже до світу, але так не байдуже до нього.

Коли вже майже виходила з дому, телефон завібрував.

Невідомий номер.

Повідомлення:

> "Зустрінемось сьогодні о 17:00. Будь біля старої автобусної зупинки за містом. Прийди сама. Це стосується Дениса."

 

Я перечитала його разів десять. Серце гупало в грудях так сильно, ніби зараз вискочить. Хтось знає про мене й Дениса. І… хоче, щоб я приїхала одна?

Це що — жарт?

Я написала:

> "Хто це?"

 

Відповіді не було. Я ще кілька хвилин стояла в коридорі, розгублена. Потім сховала телефон в кишеню й пішла в школу.

Віка (12.10)

День у школі: 

У школі все було… дивно тихо. Денис не прийшов. Христина вешталась по коридорах, як пава на подіумі, але чогось мовчала. Лише кидала на мене косі погляди, які ніби пронизували наскрізь. Анжела весь час була поряд, хоча я бачила — вона щось підозрює. Мовчки тягала мене з уроку на урок, ніби боїться, що я зникну просто посеред дня.

— Ти точно в нормі? — спитала вона на математиці.
— Ага. Просто… втомилась, — збрехала я, стискаючи телефон у кишені.

Я не могла перестати думати про повідомлення. “Це стосується Дениса.” Що це має означати? Що йому загрожує? Що я маю знати?

Я не сказала про це нікому. Навіть Анжелі. Знала: вона нізащо не дозволить мені піти туди самій. Але щось всередині підштовхувало: йди. Бо це важливо. Бо це — про нього.

---

Віка (12.10)

Вечір: 

Сіра автобусна зупинка за містом виглядала ще похмурішою, ніж я собі уявляла. Навколо — ні душі. Вітер зривав жовте листя з дерев, кружляв ним у повітрі, ніби світ спеціально створював атмосферу для трилера.

Я дивилась на годинник. 16:58.

Мене трусило. Від страху чи від холоду — не знаю. В кишені — перцевий балончик. На всяк випадок.

17:00.

Порожньо.

17:03.

Ззаду почувся хрускіт гілок. Я обернулась.

— Привіт, Віко, — пролунав незнайомий чоловічий голос.

Я не встигла нічого відповісти. Різкий рух. Рука на обличчі. Запах хлороформу. Світ почав тонути в темряві.

Останнє, що я встигла подумати, перш ніж провалитись у непритомність: Денис… пробач.