Читати книгу - "Смак життя, Юльчик"

Після вечора відкритого мікрофона «Горлиця» ще довго не затихала — хтось обговорював виступи, хтось знайомився, а хтось просто сидів мовчки, ще не відійшовши від почутого. Лія стояла біля вікна з чашкою кави, коли помітила, як Максим виходить на вулицю разом із тією жінкою. Щось у її серці стиснулося.

“Чому мені не все одно?” — запитала себе вона подумки.

Через кілька хвилин двері відчинились. Максим повернувся сам. Повільно підійшов до неї й сів поруч.

— «Це була моя сестра», — сказав він тихо.

Лія здивовано глянула на нього.

— «Сестра?..»

— «Так. Я давно з нею не бачився. Після того, як помер наш батько, ми віддалились. Вона приїхала, бо почула мою пісню в мережі — і вирішила прийти. Хотіла поговорити, відновити зв’язок…»

Він подивився їй в очі.

— «Я бачив, як ти на нас дивилась. І подумав, що маю все пояснити. Бо… мені не байдуже, що ти думаєш.»

Лія зробила ковток кави й мовчки кивнула.

— «Ця пісня…» — продовжив він, — «…вона не лише про мене. Я написав її після того, як почав працювати тут. Про відчуття дому, яке раптом з’явилось. Про тебе.»

Вона опустила очі. Потім, зовсім тихо:

— «Мені теж не байдуже. Просто я не хотіла собі вигадати щось, чого нема.»

Максим наблизився:

— «Ти нічого не вигадала, Ліє. Просто… я трохи зламаний. Але з тобою відчуваю, що можу знову скласти себе до купи.»

Її серце застукотіло голосніше. Вони мовчали кілька секунд, поки поруч хтось не увімкнув світло — реальність повернулася.

— «То що тепер?» — запитала вона.

— «Тепер — крок за кроком. Я не поспішаю, якщо ти поруч.»

Лія усміхнулась. Уперше за довгий час — щиро.

— «Я нікуди не йду.»

І в цю мить, серед запаху кави, смаку спогадів і ноток надії, народжувалося щось нове. Не ідеальне. Але справжнє.