Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

Соломія нахилилася, обережно, ніби доторк до сліду міг щось активувати. Вона торкнулася його кінчиком пальця.

Земля була прохолодна, трохи волога. Сліди мали свіжий вигляд, і це відчувалося не лише на дотик — це було майже інтуїтивне знання.

— Це зовсім не старі сліди, — прошепотіла вона, відчуваючи, як волосся на руках стало дибки.

— Тобто це було тут… нещодавно? — уточнив Тимко, ковтаючи повітря.

— Або це ще десь тут, — буркнув Іван і рефлекторно обернувся, стискаючи в руці свою “захисну” гілку.

Всі разом напружено оглянулися.

Кущі навколо були тихі. Висока трава стояла нерухомо. Млин мовчав, мов старий свідок, який уже втомився говорити. Десь далеко продовжувала кудкудакати пташка — занадто весело для такого моменту.

— Може, мені здалося, — прошепотів Іван.

— Мені теж, — додала Соломія.

Вони ще не знали, що прямо за ними вже стояв той, хто здогадався раніше за них. Той, хто завжди з’являвся в потрібний момент.

— Мяу.

Цей звук пролунав рівно і спокійно, як дзвінок у класі, що перериває контрольну.

Усі четверо різко обернулися, миттєво зібравшись у купу.

За кілька метрів від них сидів Бублик.

Він виглядав цілком розслабленим. Сидів на своїх м’яких лапах, хвіст акуратно обгортав тіло, а очі... його жовті очі блищали в сутінках. Але не від страху — від розуміння.

Бублик дивився на них з тим самим виразом, з яким дивляться старі вчителі на учнів, що нарешті здогадалися про правильну відповідь.

— Ти нас злякав! — прошепотів Тимко, притискаючи долоню до грудей.

Кіт не зреагував.

Його погляд був спрямований кудись поза дітей. Не просто на них — ніби крізь них.

Максим підійшов на крок ближче.

— Що ти бачиш? — прошепотів він, ніби кіт міг відповісти.

І Бублик повів головою — повільно, точно — у бік млина.

Усередину.

І всі знову подивилися на двері.

Вони були відчинені ширше, ніж кілька хвилин тому.

Наче хтось… або щось… щойно пройшло.