Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Любов та відчуття земли навіть за умов постійних грабунків дозволила привченим за довгі роки до всіляких несподіванок селянам не лише вижити, а й суттєво зміцнити свої господарства. Отож, коли Радянська влада почала відвертий наступ на господарів (за радянською термінологією — «куркулів»), на Поділлі було   к о г о   і, головне —   щ о   грабувати.

Не надто заважав цьому навіть доволі однорідний етнічний склад (85,1 % населення 1926 року визнавало себе українцями[72]), що, втім, мав значний домішок польської крови. Тривале польське панування принесло з собою й доволі відчутний вплив греко- та римо-католицької культурної традиції (більш відчутної, щоправда, в Західному Поділлі). Релігійна культура жителів краю була досить високою, а інститут Церкви займав у житті її мешканців значне місце.

Утвердження більшовицької влади на Поділлі випало на роки нової економічної політики й емоційно сприймалося доволі спокійно аж доти, доки не було проголошено початок індустріалізації — ціною цілковитого закріпачення в колгоспному ярмі та пограбування українського селянства.

Враховуючи, що основним населенням Поділля з давніх-давен були саме селяни, стає зрозумілим, чому більшовицький терор у цьому краї був доволі жорстким. Він, хоча й не ніс загрози повного фізичного винищення (раби, які б за безцінь обробляли землю першій країні «робітників і селян», таки були потрібні), мав на меті як цілковите знищення психології «господаря», так і певний економічний інтерес: на індустріалізацію, проголошену Й. Сталіним, потрібні були гроші, а грабувати селян виявилося найпростіше. За всіма законами фізіології та психології, коли організму загрожує смертельна небезпека, всі свої зусилля він кидає насамперед на протистояння їй. Тож цілком закономірно, що впродовж XX століття саме з середовища селян з'являється низка осіб, які виступають на захист природного ареалу існування своїх батьків, їхніх звичаїв і традиційного ладу життя, що дедалі більше входить у конфлікт з індустріалізацією навіть давніх землеробських центрів — Ірландії, України, Італії, Баварії, Іспанії. Упродовж усього минулого віку ці скупчення протиріч проривалися фашистськими й комуністичними режимами, ставали місцем дислокації й соціальною базою для терористичних організацій і авантурно-анархістських утворень, які кидали від початку приречений на неуспіх виклик маґістральному шляху розвитку європейської цивілізації. Закономірно, що переважна більшість цих рухів зароджувалася саме на землях із давніми землеробськими традиціями, жителі яких прагнули протистояти диктату Закону — єдиноможливого божка для існування та функціонування «нового» світу, що відверто відкидав базований на звичаєвому праві селянський устрій життя.

Тут не місце вдаватися в теоретичне обґрунтування цієї тези, однак формулювання її дозволяє зрозуміти той шалений, нелюдський тиск сталінського режиму на вкраїнське селянство, яке справді виявилося гальмом на шляху модернізації (і то — не лише соціалістичної) країни. (Промислове місто майже не зазнавало таких утисків, і зовсім не тому, що значною мірою було зденаціоналізованим: втративши землю, його жителі втратили психологію господаря, прийнявши натомість накинуте цивілізацією світобачення найманого робітника.) Заради справедливости треба відзначити, що такий же тиск відчували на собі й усі інші традиційні суспільства — російські старообрядці, кримські татари, чеченці та деякі інші народи, які зберігали психологічну спроможність — будь-що-будь — надсило опиратися втраті сакрального — своєї земли, на якій можна чутися людиною[73].

Коли хвиля світової індустріалізації сягла Російської імперії, яка зберігала свою стабільність саме за рахунок екстенсивного шляху розвитку, неминуче мусив виникнути конфлікт між прихильниками модерного та европоцентричного (комуністи, есери та інші проґресисти) і традиціоналістами (від прихильників царату на одному полюсі, до автономістів — на іншому). Останні, втягнуті в орбіту европейського цивілізаційного диктату, були приреченими, хоча й мали підтримку переважної більшости населення.

Нічого дивного, що перемога перших (а саме — більшовиків) за кілька років вилилася в масштабну війну проти селянства й психології дрібного господаря вцілому.

Власне, оце психологічне усвідомлення хоча й несформульованої, але від того, може, навіть ще більш страшної, бо не обмеженої словом чи поняттям, загрози й безперспективности життя на землі спричинило поразку всіх селянських рухів XIX—XX століть. Звузивши панораму до меж України, відзначимо, із одного боку, ще й з'яву цілої плеяди письменників, вихідців із села, а з іншого, — різке загострення онтологічної самотности невкоріненої в традиційний соціум людини перед очима всесильного Молоха історії.

У такому контексті цілком закономірним видається той факт, що найгостріше всі ці проблеми відчували саме ті, кому долею було суджено змінювати батьківщину: ірландець Джойс, еміґранти Кафка й Камю. Останній у відповідь на звинувачення в байдужості до Алжиру, своєї батьківщини, кинув в обличчя суспільства згодом масово коментовану фразу: «Я вірую в справедливість, але передусім я буду захищати свою матір»[74].

Саме оцей пріоритет «матері» перед справедливістю вказує на вуха, які стирчать занадто очевидно, аби їх можна було дозволити не помічати: єретик Камю є очевидним носієм традиційного устрою життя, яке, попри всі його виклики суспільній моралі, виказують типового селюка: «своя сорочка ближча до тіла», а абстрактна правда, справедливість і закони історичного розвитку лише збільшують прірву між людиною та світом.

Усі ті слова, щоправда, зі значно меншим ступенем узагальнення, можна застосувати й до українських письменників, які полишали безперспективні села, аби здобувати успіх у столичних і нестоличних містах.

Дуже невелика кількість цих вихідців досягла справжнього визнання й життєвого успіху, але при цьому мало хто з них став своїм у культурі міст. Прикро, але їхні життєві долі часто відповідали змісту фрази, яку приписують Коротичу: «Першу частину свого життя український письменник намагається вирватися з села, а другу кладе на те, щоб оспівувати прекрасне сільське життя…» Це ґлобальне протиріччя певною мірою пояснює той факт, що сьогодні більшості носіїв міської культури (особливо — дітям) залишаються чужими й малозрозумілими твори українських класиків, які єхидно висміюються учнями по школах («Краще з'їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину» тощо), хоча академічне літературознавство старанно робить вигляд, що нічого такого немає.

Є. Ще й як є!

Не секрет, що більшість вихідців із селянської культури все це прекрасно відчували й усвідомлювали, але вивести проблему на рівень публічного, а не приватного дискурсу було зась: «У народницькому дискурсі література й літератори бачилися як одна велика сім'я… Народницький міт передбачав, що в ідеальній народній сім'ї існує гармонія між поколіннями, діти шанують батьків, молодші — старших, старші дбають про молодших, а авторитет батьків і старших безсумнівний»[75].

Ця констатація очевидного, але ще не ословленого на рівні публічного дискурсу, є своєрідним визнанням поразки, слабкости, виразної непотрібности зусиль для реалізації декларованих народництвом цілей — виховання народу. Ще страшніше це було визнати українським письменникам,